Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

І тут почався жахливий обстріл! Загуркотіло! Саме з боку центру міста й ринку! Небо там миттю стало червоним від пожежі. Мамі моїй — по фігу. Каже:

— Дурниці!

А тут біжить Аза, сусідка, і кричить:

— У ринок бомби кидають! Влучили в ринок!

Потім назустріч побігла якась жінка з солоною капустою у відрі. Плаче і сама собі бурмоче:

— Знову все в крові! Усе розбомбили! Ринок горить!

Мама її спинила, дала води. Жінка віддихалась у нашому під’їзді, стала розповідати:

— Не гармати це. Літак! Бомбив ринок! Убитих багато! Він влучив туди, де ріг Будинку моди, де жінки хлібом торгують!

Вона пішла, плачучи. Мама похопилась:

— Активізуються! Ми — без їжі! У нашому районі поки що тихо! Давай сходимо на базар «Берьозка». Візьмемо продукти. Ті, які дешевші: макарони, картоплю, хліб, тобі — бинти. Раптом розвоюються? Зовсім не вийти буде.

Мама дуже вперта.

Я швиденько зібралася. Страшний ціпок не взяла. Дорога недалека. Пішла, спираючись на маму. Ми без пригод минули свій двір. Перейшли дорогу. Обігнули Зелений дитсадок. І стали рухатися великим чужим двором. Тут загули літаки! Пролунали перші розриви бомб. Ми кинулись у приватний сектор, через дорогу. Знайшли підвал, але малий. П’ятеро людей уже стояли в ньому, притиснувшись одне до одного. Увійти нікуди.

Назад! У під’їзд житлового будинку! Добре, він не замкнений зсередини. Присіли в кутку, під чужими дверима. Вибух! Ще вибух! Закричав чоловік у будинку навпроти. Загорілися верхні поверхи. Інший чоловічий голос умовляв пораненого: «Потерпи! Потерпи! Зараз перев’яжу. Полетять геть — відвезу до лікарні», але поранений кричав не своїм голосом. Видно, було дуже боляче!

Літаки змістились у бік приватного сектора і стали кидати бомби туди. Ми вийшли надвір. Будинок праворуч від нас стояв без рогу. З-під його даху валував чорний дим.

Будинок навпроти того, де ми ховалися, горів на верхніх поверхах. Це там кричали. Ми через мамину затятість відправились далі. Прийшли на маленький базар. Нікого не видно. Товар на столах, а продавців і покупців немає! «Вони в крамниці!» — здогадалася мама.

Літаки пішли на нове коло. І ми ввійшли до крамниці. Усередині було багато людей. Дорослі й діти. Люди присіли за об’ємними колонами з мармуру і молились. Уся підлога в склі! Вітрини розбиті вщент! Частина продавців, покупців і перехожих, які забігли з вулиці, спустились у підвал крамниці. Ми теж пішли туди. У підвалі горіли свічки. Громадяни сиділи на порожніх дерев’яних ящиках. Жінки пригощали одна одну насінням і водою. Молилися російською та арабською. Радились: «Якщо доведеться тут ночувати — ми віддамо свій одяг дітям. Розкладемо його на цемент, щоб діти могли спати». Люди перемовлялися тихо, наче їх могли підслухати. Посиділи й ми з народом години дві — поки бомбили. Усі були налякані. Ніхто не хотів іти нагору, до першого торговельного залу, і тим більше надвір, доки не скінчились вибухи. Нарешті вийшли!

Ми купили все, що змогли. І нижнім боком вулиці, тим, де крамниця, пішли додому — на випадок бомбардування там легше сховатись. І в нас у під’їзді було повно народу. Під нашими дверима сиділи: Нура, її дочка Маліка, тьотя Варя та її сини, інші сусіди, незнайомі люди з вулиці. Мама сказала їм, що під’їзд, де одні тонкі двері, — не захист! Небезпечно, бо вікна на всіх поверхах. Краще забігати у квартиру, у куток коридору. Тоді виходить дві стіни. Вона показала, де в нас лежить ключ від вхідних дверей.

Ми зайшли до себе. Слідом увійшла сусідка — Хазан. За нею — десятирічна дівчинка Зара. Вони розповіли, що дуже налякались! А моя матуся пішла по воду, знову до колодязя. Вона завтра збирається на ринок. Боїться — пропаде товар. Виїхати не буде на що.

Приходили люди, розповіли:

— Ракета, яку кинули на ринок (коли мене поранило), прилетіла з Каспію. Журналісти це розкопали. Тільки через п’ять днів російські військові зізналась у своєму промаху. Цілили в інше місце — у будинок Біржі, але промазали. Влучили в мирний ринок.

Ніяк не можу повірити, що це третя війна в моєму маленькому житті!

Перша — в 1994 році (мені 9 років).

Друга — влітку 1996 року (з 6 до 22 серпня, мені 11 років). Ох, скільки тоді сусідів загинуло!

І ось — третя. Осінь 1999 року (мені 14 років).

Що ж нам робити? «Старший брат» не прийшов. Ще сьогодні сусід — дядько Валера — здивував мене. Він передав мені подарунки від хлопця Мусліма (з першого під’їзду). Хустка біла з блакитною облямівкою та сірі осінні туфлі.

Муслім — онук дуже доброї жінки, Зулай. Я розмовляла з ним усього один раз. Давно, минулої весни. Одного разу Муслім зустрів мене по дорозі зі школи. Сказав, що я йому подобаюсь більше, ніж Хава, його сусідка. Він розуміє — мені потрібно вчитись! Але якби мені виповнилося 16 років, то він посватався б до мене! Так заведено тут. Я була здивована. І отепер, раптово, я одержала його коротку записку: «Якщо ти мене пам’ятаєш, будь ласка, молись за мене!»

Я заплющила очі й відразу побачила його. Ніжне обличчя. Світлі очі, а волосся — темне. Муслім постійно стояв у дверях свого під’їзду, чистий і скромний. Мені захотілося плакати. От нерви! Не годяться нікуди! «Дарма ти, Мусліме, звертав увагу на думку старших у дворі! Боявся осуду! Усе тому, що моя мама — росіянка», — бурмотіла я. І розгублено дивилася на подарунки. Здалося — ми могли б подружитися! Від його записки мені стало так добре на душі! Одразу легко й вільно.

«Мусліме! Я не забуду твоє ім’я у своїй молитві! — обіцяла я мовчки. — Але, вибач, туфлі виявилися мені замалі. Я відразу подарувала їх Мансуровій мамі. Тільки хустку на голову лишила собі».

Будур

31.10.

Було бомбардування. «Довбали» приватний сектор — Карпинку. У нас удома ховалися діти.

Голосно пищала і плакала десятирічна дівчинка — Зара. Мансур, син тьоті Варі, всіх заспокоював, сидячи біля наших дверей. Я молилась. Усі інші заглядали до нас у кімнату зі сходового майданчика.

Я під страшний гуркіт обстрілу написала вірш:

Згадай, як війна прийшла в Ґрозний,

Як нас обстріляв вертоліт.

Як плакали діти серйозно

Над трупом кота край воріт…

Моя мама, «Злючка-Колючка», була на базарі! У такий час!