Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Ми кинулися в під’їзд житлового будинку, але там замість других дверей були ґрати. Вибігли у двір, у шоковому стані, метнулися до іншого під’їзду, в житловий будинок поруч. Там, де раніше був магазин «Рибалка». Коли я присіла, забившись у куток, пронизливий біль у ногах дав про себе знати. У цей самий під’їзд мама й Кусум заштовхнули, закинули дівчину — чеченку. У дівчини вивернуло коліно. Я вперше побачила, що кістка всередині біла. Вона була в шоці і говорила тільки:

— Боляче! Боляче! Боляче!

У під’їзді були жінки й діти. Мама сказала, що в неї дірочка в кишені пальта і горить стегно. Інший осколок потрапив до мами в кишеню. Коли в наш під’їзд зазирнули чоловіки, то всі закричали, що спершу треба відвозити дівчину без ноги. Вона втратила багато крові. На вигляд дівчині було 17–20 років. Її повезли.

До під’їзду знову зазирнули добровільні рятувальники. Молоді хлопці. Серед них був Аладдин. Мене вирішили доправити на перев’язку в аптеку, на проспект Перемоги (у колишній хлібний магазин). Аладдин ніс мене на руках і шепотів:

— Не плач, моя царівно! Не бійся! Допомога буде!

Маму вели позаду. Не забули й наші торби з товаром — не розгубилися в метушні. Наш шлях вів через двір Будинку моди. У ньому я колись жила з мамою в мого дідуся-журналіста.

Коли мене тягли під обстрілом, я побачила трьох убитих. Вони лежали окремо одне від одного. Їх хтось накрив картоном. Одна була жінка, один — чоловік, а хто третій, я точно не зрозуміла. По-моєму, дитина.

Нас віднесли до аптеки, і незнайома жінка витягла осколок зі стегна в мами. А мені тільки перев’язали ноги, бо один осколок був глибоко всередині, а інші теж виймати було боляче. Аладдин мене жалів, гладив по голові та гриз пряник.

Вирішили, що треба додому, що в лікарнях усе переповнене пораненими людьми, бо на ринку торгують переважно старі, жінки й діти. Чоловіків там дуже мало. Практично немає. Ми ж були далеко від епіцентру, майже за три квартали. Скільки ж там убитих? Нас доправили додому на своїй машині якісь зовсім незнайомі люди.

Я частково оглухла на обидва вуха — був сильний дзвін, стан напівпритомний. Усе навколо пливло. Я почула, як хтось кілька разів сказав:

Хто зробив для Полінки добра — побачить його,

Хто зробив для Полінки зла — побачить його.

По-моєму, це частина молитви. І насправді звучить так:

Хто зробив на вагу пилинки добра — побачить його,

Хто зробив на вагу пилинки зла — побачить його.

Але у вухах дзвеніло, і мені вчувалося в напівмаренні своє ім’я в тих словах. До ранку біль у нозі посилився. Я пила знеболювальні таблетки та снодійне. Але біль ставав дедалі страшнішим. Ледь я задрімала, як наша кішка, вчувши крізь бинти кров, пролізла під ковдру і вчепилася зубами мені в праву ногу. Це було жахливо. Я її прогнала стусанами.

Щойно ми поснідали, мама стала прохати сусідів відвезти мене до лікарів. Верхні мешканці погодились. У їхній «шістці» ми вирушили до лікарні № 9. Лікарі відразу пояснили:

— Потрібен рентген. Його немає. Вимкнули електрику, а дизель кудись пропав у метушні.

Але мене все одно направили до операційної. В операційній, брудній і темній, на першому поверсі гуляв смугастий кіт. Він терся об ніжки стільця й мурчав. У відчинених дверях, на порозі, стояли заплакані люди. Усе було в крові. Обривки одягу, якісь простирадла. Бігали люди. Вони шукали своїх родичів і знайомих. Легко поранені чекали в черзі до лікаря від учорашнього дня. Сидячи на підлозі й на стільцях. Глухо стогнали близькі тих людей, які вже померли в лікарняних стінах. Страшно кричала якась чеченка. У неї вбило дітей. Жінка середнього віку прохала грошей на операцію синові, на ліки. Їй подавали.

Лікар, який дивився мене, втомився. Він ледве стояв на ногах. Він розповідав, що вночі, у момент операцій, кілька разів вимикали електрику, що прооперували десятки людей. Багато померло.

Молодий кореспондент-німець в окулярах і в картатій сорочці питав лікарів про кількість потерпілих і померлих уночі. Яких поранень більше? А мене про те, чи страшно було. Лікар називав цифри. Говорив, що в метушні не записали всіх. Тому така плутанина і багато хто не може відшукати людей, які загубились. Я не запам’ятала ці дані точно, тому навести їх не можу.

Мені забули зробити знеболення, коли обробляли рану. Я заревла. Кричати було соромно.

Лікар похопився і зробив мені уколи. Усі ліки та шприци відразу на ятці купила моя мама. Додатково — щеплення від правця. Осколки шукали, але не знайшли.

— Без рентгена допомогти не можемо. Розколупаємо ногу даремно, — повторювали лікарі. — Шукайте, де працює рентген.

Видалили тільки дріб’язок. У мами до цього моменту на стегні стояв пластир. Вона ходила. Ми придбали болезаспокійливі засоби, багато бинтів, хірургічних серветок і зеленку.

Будур

23.10.

Учора була чудова подія! У другій половині дня до нас зовсім несподівано з’явилися Кусум і Аладдин! Це Аладдин ніс мене поранену через двір мого дитинства! Адреси в них не було. Нас знайшли, розпитуючи про потерпілих від вибуху. Вони знали тільки район міста. Мусили довго шукати. Обоє сильно втомилися. Мама подала чай.

Кусум принесла фрукти. Аладдин дав 70 р. на бинти. Більше грошей у нього не було. Він весь час мовчав. Я — також. Одне на одного ми не дивились, відводили очі.

Говорили дорослі — моя мама й тьотя Кусум.

25.10.

Я плачу. Вечорами моя поранена нога болить дужче. І з другою ногою негаразд! Подряпини на ній запалилися! Припухли. Мама втішає:

— Щеплення зробили. Це пил потрапив. Минеться!

Усі дні сусіди з будинку навпроти ходили до центру ночами. Серед них були Сулейман і його дружина Золіна.

Багато хто описує велику ракету без хвоста. Кажуть, що там, де вона лежить, сильна радіація! У місті багато іноземних кореспондентів. Зуміли пробратися! Хтось лічильником заміряв випромінювання. Люди спеціально приїздять на ринок, дивитися «ракету-смерть».

Я прошу маму:

— Умов сусідів звозити мене туди! Хочу дізнатись, як виглядає гидота, що принесла мені біль.

Російська сторона відмовляється коментувати обстріл ринку. Але в чеченців таких величезних ракет немає. Говорять, тих, хто був поблизу ракети, розірвало на шматочки, і тепер рідні впізнають їх за частинами речей: ґудзиками, заколками