Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової - Леонід Олександрович Сапожніков
Документи в запаяній банці, знайденій у стічному колодязі, могли містити цінні відомості, але для їх аналізу і використання на практиці кількох місяців явно замало. А 20 тисяч діжок бельгійської уранової руди дуже важко назвати секретом німецької ядерної фізики...
А втім, був у німців і секрет — точніше, секретний прилад, — який вислизнув з рук групи «Алсос» і сам приплив до берегів Америки.
Підводне харакірі
За півтора місяця до капітуляції Німеччини, 25 березня 1945 року, з балтійського порту Кіль у напрямку Атлантики вирушив великий підводний човен U-234. Біля берегів Норвегії він зіткнувся з іншою субмариною, зайшов у порт Крістіансунн для ремонту і 15 квітня продовжив рейс.
U-234 був мінним загороджувачем, але використовувався для перевезення особливо важливих вантажів до Японії. Цього разу вів узяв на борт стратегічні метали, півтонни окису урану, кілька тонн дипломатичної пошти і комплект документації для виробництва першого у світі серійного реактивного літака — винищувача Ме-262. Пасажирами були два японських дипломати, два технологи компанії «Мессершміт», чотири офіцери люфтваффе та інженер-електронщик Хайнц Шліке (до нього ми ще повернемося).
Невідомо, для чого везли до Країни Сонця, що Сходить, окис урану, але Ме-262 мав стати головним козирем японських ВПС. Японці розраховували виробляти 500 таких винищувачів на місяць.
Субмарина мала подолати величезну відстань — певно, із заходом до Аргентини для заправки й далі навколо мису Горн. Але вже 10 травня її командир Фелер отримав радіограму з наказом грос-адмірала Деніца про капітуляцію. Побоюючись, що це хитрощі противника, він здався американському есмінцю тільки через чотири дні. При цьому обидва японці відповідно до кодексу самурайської честі зробили харакірі й були поховані в океані.
17 травня U-234 пришвартувався в Портсмуті, північніше Бостона. Його взяли під сувору охорону, але репортери пронюхали про «мессершміти». Пішли чутки, ніби на субмарині «мессери» були в натуральному вигляді — два чи навіть три. Це відволікало увагу публіки від решти вантажу човна — зокрема, від електронного підривника, який віз із собою його винахідник Хайнц Шліке.
Як відомо, ядерний матеріал — приміром, уран — вибухає, якщо його кількість перевищує критичну масу. Але для цього треба не просто з’єднати два куски урану, а зробити це якомога енергійніше, щоб довше утримати їх у зімкнутому положенні. У бомбі «Малюк» цю проблему вирішили доволі просто, за допомогою порохового заряду. Його спрямований вибух з’єднав два уранові вироби — трубку і циліндр відповідного діаметру. Для «Товстуна» та його старшого брата, випробуваного в пустелі Аламагордо, цей метод був непридатний. Вони мали електронний підривник — і не один, а цілих 32, симетрично розташованих навколо двох плутонієвих півкуль. Їх синхронне спрацьовування стискало ці півкулі в кулю надкритичної маси.
Не виключено, що підривник Хайнца Шліке застосували у двох плутонієвих бомбах Манхеттенського проекту. Але створювався він аж ніяк не для атомної зброї. Адже урановій бомбі він не потрібен, а про плутонієву, за свідченням наукового керівника групи «Алсос» Гоудсміта, німецькі фізики навіть ще гадки не мали.
Отже, Гейзенберг і компанія не мали ніякого стосунку до підривника з підводного човна. Якщо американці його використали, то дякувати за це вони мали тільки Шліке.
Секретне слово «німці»
Група «Алсос» зняла кадрові вершки з німецької ядерної фізики, але чимало встиг і СРСР. Цим займалися люди Берії, адміністративного керівника радянського «уранового проекту». Вони знайшли у Східній Німеччині й у таборах для німецьких військовополонених кілька тисяч фахівців — фізиків, хіміків та металургів, — потрібних для роботи над бомбою. Самих тільки вчених було близько двохсот, і поміж них такі світила, як Нобелівські лауреати Густав Герц і Ніколаус Ріль, професори Георг Доппель, Хайнц Позе, Манфред фон Арденне...
Учених вивезли до СРСР разом із сім’ями — або примусово, або давши їм щедрі обіцянки (Берія потім їх чесно виконав). Оселили в закритих зонах, які, по суті, були «шарашками», але досить комфортабельними. Одна з них знаходилась поблизу Сухумі в санаторії «Агудзери». Там ситно і смачно годували, можна було купатися в морі — тільки воруши мізками! Заборонялося лише будь-яке спілкування із зовнішнім світом.
Про те, яка секретність оточувала ці зони, свідчить режим друкарських бюро. В них працювали машиністки, що пройшли якнайсуворішу спецперевірку, однак усі документи друкувалися без копірки, в єдиному примірнику, а ключові слова («уран», «плутоній», номери підприємств, прізвища вчених тощо) уповноважена особа вписувала потім власноруч у залишені пробіли. До таких секретних слів належало і слово «німці».
Найціннішу інформацію про американську атомну бомбу приносила розвідка. Адже багато учасників Манхеттенського проекту покинули Європу через Гітлера і як антифашисти симпатизували СРСР. Та й режим секретності був там досить слабкий. За майже чотири роки існування Манхеттенського проекту контррозвідка виявила в його півмільйонному кадровому складі близько двох тисяч базік — а скільки тисяч вона не виявила?..
Ідеї ідеями, інформація інформацією, але в урановому проекті потрібен уран. Однак уранової руди у СРСР не було, а з-під німецького Штасфурта американці вигребли її повністю («Росіяни розсердяться — ну і хай їм чорт!»). Довелося везти руду з Болгарії та Чехословаччини, але цього було не досить. Берія з величезним розмахом організував її пошуки на території СРСР. Працювали 320 геологорозвідувальних партій (саме тоді розпочався видобуток у районі Жовтих Вод, у Забайкаллі та Естонії).
Результат відомий: перша радянська атомна бомба РДС-1 була успішно випробувана на Семипалатинському полігоні 29 серпня 1949 року. В неї вклали свій труд десятки тисяч вітчизняних спеціалістів. І все ж таки неофіційне розшифрування її назви — «Россия Делает Сама» — явне перебільшення.
Епізод на бенкеті
Ядерна фізика розщепила не тільки атом, а й мораль. Що таке робота вчених над створенням супербомби — обов’язок перед батьківщиною та наукою чи злочин? На це дуже складне запитання немає однозначної відповіді.
Австрійський публіцист Роберт Юнг стверджував у книжці «Яскравіше тисячі сонць», що Гейзенберг та інші фізики рейху свідомо гальмували німецький атомний проект з моральних міркувань. У цю версію мало хто повірив, ба навіть
