Макуха - Дмитро Чобіт

Вже наступного дня з переляку В.В. Медведчук зняв усі претензії до мене по всіх 12 пунктах, які стосувалися його бізнесової діяльності, як нібито внесених у його позовну заяву «помилково».

На офіційне звернення Печерського районного суду у Генеральну прокуратуру щодо перевірки наданих мною матеріалів та прийняття відповідного процесуального рішення, остання творила дива, аби не розпочинати слідства.

Напередодні парламентських виборів 2006 року, а саме у травні 2005 р., тодішній голова СБУ О. Турчинов вкрай поспішно запросив мене у неділю до себе і в присутності свого заступника генерала А. Кожемякіна попросив терміново, на понеділок, подати на його ім'я заяву з проханням про порушення кримінальної справи щодо викачування з України через концерн «Славутич» і фірму «Ньюпорт менеджмент» величезних сум коштів та додати до неї копії документів, які були оприлюднені у Печерському районному суді м. Києва. «Я особисто порушу кримінальну справу і притягну до відповідальності злочинців», — запевнив мене голова СБУ О. Турчинов. Яке ж було моє здивування, коли вже через три тижні я отримав лист за підписом А. Кожемякіна, про те що мою заяву направили за належністю у Генеральну прокуратуру України. Отакої! Самі у пожежному порядку викликали у Київ, попросили написати заяву і надати копії документів, грозилися порушити кримінальну справу, а написали таку відповідь! «Що за комедія?» — запитає читач. Я відповім. Цілком очевидно, що моя заява і документи потрібні були голові СБУ О. Турчинову не для розслідування дійсних обставин щодо безсоромного грабунку України, встановлення істини та справедливості, а зовсім для іншої мети.

Розгадка стала очевидною, коли наприкінці цього ж 2005 року у парламентському списку БЮТ на 27 місці з'явилося прізвище Б.В. Губського. Виникає резонне запитання: «Чи не використали мою заяву в СБУ як банальний шантаж олігарха, бо ж із ним цілком порозумілися?» Ось вам, шановний читачу, яскравий приклад «боротьби» колишнього голови СБУ О. Турчинова із фінансовими аферами, організованою злочинністю та корупцією. У 2006 році сплив термін давності за подібні правопорушення і все стало на свої місця. Справу зроблено. Сторони взаємно задоволені. А народ?

Як стверджував у 2007 р. колишній соратник Ю. Тимошенко Михайло Бродський, у списку БЮТ Б. Губський «отримав 10 місць». Тобто, крім себе, він особисто включив у прохідну частину списку БЮТ, а практично у члени українського парламенту, ще 10 осіб. Ось вам, шановний читачу, і приклад, як тепер відбувається формування складу Верховної Ради України. Варто зробити солідний внесок, і за це отримаєш право персонально вести із собою у парламент ще й потрібних людей. Про такі домовленості знав М. Бродський, бо він разом із Ю. Тимошенко й О. Турчиновим формував у 2005 році список майбутніх парламентарів, тобто був обізнаною у цій справі людиною, на відміну від членів політради ВО «Батьківщина» і навіть її президії. Списки складалися кулуарно!

Серед осіб, які, за квотою Б. Губського, у 2006 р. стали народними депутатами України, М. Бродський назвав Сергія Осику (№ 51), Олександра Шавелева (№ 55), Володимира Зубика (№ 64), Павла Костенка (№ 72), Павла Лебедева (№ 73), Ігоря Рибакова (№ 78), Івана Куровського (№ 65), Олега Радковського (№ 110), Ігоря Єреська (№ 118). На цих народних депутатів Михайло Юрійович вказує без жодних вагань, називаючи їх прямо: «це квота Губського», «це людина Губського», «це партнер Губського», «його записував Губський». А ось про Андрія Портнова (№ 66) і Валерія Писаренка (№ 75) М. Бродський говорять не досить чітко [87]. Проте, як би там не було, картина щодо способу формування українського парламенту неймовірно цікава. Виявляється — частину народних депутатів України тепер фактично призначає олігарх Богдан Володимирович Губський! Бютівські вожді йому лише виділяють квоту. То яке відношення до цих «парламентаріїв» має народ? І хіба кулуарно призначених осіб можна називати високим званням «народний депутат України»? На мій погляд, їм краще пасує звання «депутат пана Губського», воно більш правдоподібне.

У п'ятому скликанні Верховної Ради України двоє із 10-ти гвардійців Б. Губського — В. Зубик і П. Лєбєдєв — перейшли із БЮТ в Антикризову коаліцію, тепер вони знову є депутатами, але цього разу — від Партії регіонів. Мабуть, через акти «зради» у шостому скликанні парламенту гвардійців Б. Губського поменшало — серед них не стало ще й панів Єреська і Шевелєва. Решта — на місці, трудяться із шефом пліч-о-пліч. Правда, один із них — Ігор Рибаков — чомусь залишив проурядову коаліцію та ще й висловив своє «фе» на адресу Ю. Тимошенко.

Впливовість Б.В. Губського у БЮТі все-таки значна. На дострокових київських виборах 2008 року його навіть називали начальником штабу.

На відміну від інших олігархів, Б.В. Губський чомусь не присутній у рейтингах їхньої вагомості, та у пресі його називають одним із найбільших латифундистів України. Згідно із публікацією від 2 травня 2008 р. у виданні «Коментарі», Б. Губський є другою людиною Київської області за величиною статків, розмір яких оцінено у 551 млн. доларів США.

Про ідейні переконання Б. Губського свідчить те, що при Л. Кучмі він був одним із найкращих його прибічних. Саме Б. Губський намагався протягнути Леоніда Даниловича на третій термін і організував подання в Конституційний Суд України. А той дійшов до потрібного висновку. Оскільки Л. Кучма за новою Конституцією обирався раз, то його другий термін на посту Президента України слід вважати першим. Із цією радісною новиною Б. Губський помчав до Л. Кучми. Тобто коли Ю. Тимошенко й О. Турчинов боролися з режимом Кучми — Медведчука (тоді і я їм підставив плече), то їхній теперішній великий друг Б. Губський стояв із зовсім іншого боку барикад. Про ідейну переконаність Б. Губського свідчить не лише його дружба з Л. Кучмою і приналежність до СДПУ (о), а ще й такий красномовний факт. В інтерв'ю «Українській правді» від 3 липня 2008 р. один