Історія Норильського повстання - Євген Грицяк
Нарешті ми підходимо до вахти і, відірвавши очі від неба та опустивши їх долу, падаємо навколішки й так підсуваємося все ближче до наглядачів, що провадять обшук. Того, хто не впав на коліна, а тільки присів чи нахилився, б'ють шваброю по голові. Іноді, як їм заманеться, наглядачі б'ють шваброю без огляду всіх і кожного. Для цієї роботи спеціяльно підбирали наглядачів. Найбільше відзначався серед них старшина Михнік.
Перед наглядачами ледве розхристуємося своїми закляклими руками й стаємо вже на ноги. Нас пильно, а інколи тільки формально, обшукують. Особливо дошкульно обшукують тих в'язнів, у кого номерний знак починається на «У» або «Ф». Часто траплялося, що нас затримували на холоді до 1-ої години ночі, а о шостій ранку треба вже вставати й знову йти до праці, бо «праця облагороджує людину»!
Декого, одначе, не допускали до праці, а задля профілактики та настрашки, саджали до тюрми. Ґорлаґівська тюрма знаходилася при нашій зоні. Тут, як і по всіх інших тюрмах Норильська, була глибоко вкорінена традиція: кожний, хто потрапляє до тюрми, мусить перейти через молотобойку, тобто через камеру, в якій сидять відгодовані суки, єдиним завданням котрих є побиття кожного, кого до них укинуть.
Молотобойка була своєрідним притулком для тих сук, які втікали із зони, щоб уникнути помсти з боку розгніваних в'язнів. Отож і не диво, що вони з такою нестримною злобою накидалися на кожного, хто потрапляв у їхні руки.
Одного разу, коли в молотобойці обробляли свіжу жертву, в'язні, що сиділи в сусідній камері, зчинили несамовитий галас. Вони кричали, свистали та били дошками з нарів у двері, їм негайно відповіли автоматною чергою. В найбільшій небезпеці — аж дивно як уцілів — був тут мій односелець Степан Филипчук. Не загинув ніхто, однак усі принишкли.
Суки всіма силами підтримували табірний режим і співпрацювали з адміністрацією тому, що провадити своє розгульне життя вони могли тільки за умов найсуворішого режиму й свавольства. Знову ж адміністрація завжди підтримувала сук і протегувала їм, бо без їхньої допомоги не могла утримувати табірний режим на рівні поставлених перед нею завдань і вимог.
Одначе молотобойці не могли вічно сидіти в своїх камерах — як не є, а то таки тюрма — й, коли вважали, що небезпека для них минула, виходили в зону.
Так якось вийшов із тюрми молотобоєць Сікорський. Він відразу очолив бригаду й вивів її на роботу. Та не встигла ще бриґада приступити до роботи, як бригадира не стало. Він лежав на снігу мертвий без будь-яких слідів поранення.
У молотобойців руки зм'якли.
Але найбільшою грозою для в'язнів нашої зони був усе ж таки не Сікорський, а Бухтуєв. Цей здоровань не шукав притулку в молотобойці. Він не боявся нікого, натомість усі його боялися. Всі перед ним широко розступалися й далеко обминали. Та врешті-решт знайшлися такі, що не вступилися йому з дороги, а пішли на нього…
Бухтуєв не загинув. І хоча він через деякий час видужав, у його психіці зайшли великі зміни: він почав боятися. Геть усіх!
Начальство не лишило його напризволяще — міг ще знадобитися, — а заховало в бурі однієї із зон Нориллаґу. В такий спосіб Бухтуєв опинився, як любили кепкувати в'язні, на дачі. Там він виявився легким на руку. Вслід за ним число дачників почало швидко зростати й дійшло приблизно до тридцяти осіб.
Управління Ґорлагу не могло примиритися з таким становищем. Конкретних винуватців смерті Ґорожанкіна, Сікорського та поранення Бухтуєва виявити не вдалося. Запрацювала слідча тюрма. Запідозрених пропускають через молотобойку й тягнуть на допити. На запитання слідчих в'язні не відповідають, а вимагають скасування молотобойок.
І сталося неймовірне: молотобойки скасовано!
Ніхто більше не боїться бригадира, ніхто не скрадається розмовляти своєю мовою. Такого дива Норильськ ще не бачив. Його клімат, що формувався на Соловках, явно змінився, але підполковникові Саричеву і тим, що з ним, прийшовся не до смаку.
IV. Повстання
Ми розуміли, що Ґулаґ не потерпить такого становища і ужиє проти нас рішучих заходів. Ми були готові на все, тільки не на здачу здобутих позицій. Росіяни запропонували, щоб ми спільно з ними підготували до втечі трьох в'язнів, які могли б перейти кордон і поінформувати світову громадськість про наше становище.
Раптом умирає Сталін. В'язні торжествують — мають надію на амністію. Але даремно. Як справжні більшовики, спадкоємці Сталіна не мали найменшого наміру хилитися в бік гнилих ліберальних реформ. Радянська влада й надалі була твердою, непохитною й безпощадною.
Ми відчули це на своїй шкурі. В нас почали беззастережно стріляти. На Ґорстрою конвоїр, без будь-яких на то підстав, застрелив в'язня, що підносив до свого робочого місця дошку. Через деякий час із тюрми беруть одного в'язня й ведуть у тундру, де при спробі утечі розстрілюють.
Та це була тільки проба нервів або розвідка боєм. Генеральний наступ почався вже тоді, коли генерал Семенов, начальник управління Горлаґу вернувся із своєї чергової поїздки до Москви.
Початок був такий: у 5-й зоні квапно відгородили кілька бараків під штрафний лагпункт і почали звозити туди на приборкання всіх підозрілих і непокірних. Водночас у кількох зонах проведено серію розстрілів. Так у 1-й зоні розстріляли двох чоловік (стріляв ст. лейтенант Ширяєв), у 4-й — одного, Петра Сафронюка, а в третій, каторжній, несподівано обстріляли з кулеметів усі бараки. В Результаті — шістьох в'язнів убито, п'ятнадцятьох поранено.
25 травня 1953 року ми, пригнічені, виходимо на
