Макуха - Дмитро Чобіт

Унаслідок бездарного керівництва державою уряд не домігся жодних позитивних зрушень в економіці. Не відчули будь-якої турботи з боку уряду ні працівники промисловості, ні сільського господарства, ні освіти, ні науки, культури, охорони здоров'я. Але всі вони чи не щодня слухали хвалькуваті та пустопорожні заяви про боротьбу уряду з корупцією, контрабандою, небаченими успіхами щодо соціальних виплат та захисту обездолених. На цьому тлі вже через п'ять місяців такої діяльності в уряду виникли великі проблеми з бюджетом, інфляцією та зростанням цін; на горизонті замаячіла загроза невиконання численних соціальних обіцянок, зокрема перед ошуканими вкладниками. У цій ситуації Ю. Тимошенко не придумала нічого кращого, як шукати нагоду «гарно» піти з уряду при ще високому рейтинзі. Оточення Ю. Тимошенко прагнуло будь-що зберегти їй політичну перспективу. Із вищенаведеного можна прийти до висновку, що при цьому ставились такі завдання: зняти із себе відповідальність за соціально-економічну ситуацію в країні та невиконання власних обіцянок; перекласти на інших вину за урядові прорахунки і дискредитувати Президента. Успішна реалізація таких заходів могла зміцнити і навіть підняти рейтинг «Блоку Юлії Тимошенко». Оце, мабуть, і були справжні причини, чому фурмана вирішили зняти із урядового воза, — далі він успішно їхати вже не міг.

У випадку відставки Ю. Тимошенко з поста Прем'єр-міністра України сам цей факт став би новиною № 1, про це б говорили і писали усі ЗМІ. Як наслідок рейтинг Ю. Тимошенко різко пішов би вгору — політтехнологи знають, як це забезпечити; для такого випадку у них є великий арсенал методів, способів, підручних ЗМІ, а головне — жертва, так шанована народом.

Залишивши уряд, Ю. Тимошенко обіграла б ситуацію на свою користь; вона одразу ж розгорнула б широкомасштабну демагогічну кампанію про те, що вона хотіла так багато зробити, але їй заважали Президент та його секретаріат, депутати-зрадники, це вони не дали їй працювати, не дали здолати корупцію, знищити контрабанду, не дали виплатити втрачених заощаджень, не дали поліпшити простим українцям добробут, не дали підняти авторитет України у світі і т. ін.

Ю. Тимошенко є чудовою артисткою, цю її рису вже давно підмітили всі — вона навіть на офіційних зустрічах веде себе неприродно, якось награно і фальшиво. Такою вона є у житті. Скиглити і плакатись, викликаючи співчуття до себе, вона вміє прекрасно. Це дотепно підмітив журналіст Валерій Калниш: «А може, Юлія Володимирівна піде сама, гучно брязнувши дверима. Зі сльозами на очах і з клубком у горлі звернеться до нас, виборців, розсудити, хто не має рації: вона чи Віктор Ющенко. І ми їй, швидше за все повіримо, ми ж добрі. І ця доброта нас коли-небудь і погубить» [5].

Так, це неспростовний і незаперечний факт: Юлія Тимошенко завжди бідкалася та плакалась, що їй заважають, не дають працювати; вона неодмінно творила з когось образ ворога, який мав грати роль громовідводу за її ж прорахунки та бездарність. Так вона діяла в урядах постійно, систематично і винахідливо: один раз при президенті Л. Кучмі, двічі — при В. Ющенку.

А, на моє глибоке переконання, Юлія Тимошенко на інше й не здатна, вона просто не вміє добре працювати, тому й не дає усій країні нормально жити.

Негайна відставка Юлії Тимошенко була потрібна ще й тому, аби з її допомогою виграти позачергові вибори до Київради 25 травня. Зрозумівши, що з урядом у неї не складається, Ю. Тимошенко вирішила зосередитися на столиці та інших великих містах. Це, за словами одного ідеолога, був крок назад, аби зробити три кроки вперед.

Якби 13 травня 2008 року відбулася відставка уряду, то ця подія стала б темою номер один усіх вітчизняних і зарубіжних ЗМІ, Ю. Тимошенко виступила б у ролі скривдженої жертви. Інформація про відставку перекрила б усе інше. Вона б заполонила все і, безумовно, суттєво вплинула б на почуття простих виборців. Тому відставка плавно перейшла б у русло виборчої кампанії у м. Києві та зробила б свою справу. Завдяки цій хвилі і розраховували здобути переважну більшість депутатських місць у Київраді та посісти крісло столичного мера. Влада у столиці — це плацдарм для подальшого завоювання влади президентської та парламентської. Саме тому Ю. Тимошенко мала намір перенести акценти з уряду на Київ та інші міста. Якби БЮТ виграв київські вибори, то незабаром подібні сценарії планували провести ще у восьми обласних центрах України; другим на черзі після Києва оточення Ю. Тимошенко визначило Харків. Це теж дуже цікава тема, але вона дещо відходить від основної — причин блокування фракцією БЮТ трибуни Верховної Ради України.

Серед справжніх, а не вдаваних причин, які вивели Юлію Тимошенко із рівноваги та змусили її кинути фракцію власного імені на блокування роботи парламенту, стала інформація про те, що, після виступу Президента із Щорічним Посланням, Голова Верховної Ради запропонує трьом, призначеним Президентом суддям Конституційного Суду України, скласти присягу. Згідно з процедурою, таку присягу судді Конституційного Суду приймають на засіданні Верховної Ради України у присутності Президента, Голови Верховної Ради, Прем'єр-міністра і Голови Верховного Суду України. Якраз усі вони мали бути присутні під час виголошення Послання. За інформацією солідного джерела, Ю. Тимошенко запідозрила Президента у намірі змінити баланс інтересів усередині найвищої конституційної інстанції на користь президентської гілки влади.

Тут слід пояснити читачу таке. Саме навесні 2008 року Конституційний Суд став своєрідною ареною протистояння між урядом і Президентом — ряд постанов Кабінету Міністрів Президент скерував до цієї інстанції для визначення їхньої відповідальності Конституції. Окрім цього, Конституційний Суд мав дати