Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

07.08.

Я тут з’ясувала, що мій вітчим і моя мама домовились зі ще одним чеченцем: він хоче взяти мене за дружину. Він старий, і я назву його Лев. Мені він зовсім не подобається! Він приходив розмовляти. Приводив свою стареньку маму, сестру, невістку й брата! Брат його вдвічі молодший і красивіший! Але мене сватають за Лева.

Мама з Русланом шепочуться, обговорюють. А я вирішила, що в подібні дурості не буду гратися з цими дорослими, — сіла і стала складати роман про зорю Сиріус. Мама щось бурмоче про навчання. Що мені вчитися треба! Ага. Добрий знак.

До зустрічі з Магою 23 дні.

11.08.

ЗАТЕМНЕННЯ! Сьогодні день затемнення! Жителі злякалися. На ринок не прийшли торгувати! Усі говорили про те, що Сонце згасне й буде вічна ніч: люди накупили свічок, щоб ходити з ними тепер по вулицях. Якби вони прочитали книжки про Всесвіт, то знали б, що свічки їм ніяк не допоможуть, якщо Сонце згасне!

Ніхто з наших знайомих не з’явився торгувати або просто на ринок: усі сиділи в хатах, багато хто засунув штори!

Затемнення було всього одну годину. Ми прийшли на ринок і торгували в буді Вандама, але покупців не було, як і продавців, хоча зазвичай на ринку тисячі людей. Ми дивилися крізь окуляри на сонячний диск. Хтось стріляв з автоматів і кулеметів. Була страшна стрілянина.

Вандам — єдиний, хто підбіг до нас на кілька хвилин, глянув через окуляри на сонячний диск і втік, сказавши, що стріляниною проганяють джинів, які затьмарили сонце.

Я, побачивши, що торгівлі не передбачається, стала малювати східну красуню і зеленого дракона.

19.08.

Уночі була пекельна спека — ніхто не міг спати. Ґрозний розташований у котловані.

У напівмаренні мені бачився мій роман про зорю Сиріус і макети міжпланетних кораблів. Вони можуть літати окремо, а можуть з’єднуватись у величезне коло. Міжпланетні кораблі кріпляться подібно до лотосів, що проникають один крізь одного. Вони можуть набирати величезну швидкість. Як прокинулась, я все замалювала.

Учора, 18 серпня, коли ми йшли з ринку, я побачила навколо місяця червоне світло. Я дивилася вгору й милувалася: Червоний місяць — це ж дивовижа! Раптом у небі з’явився об’єкт, який начебто злетів із червоного місяця, світився та блимав усіма кольорами веселки. Він стрибав і крутився по небу. Став знижуватися до нашого будинку на великій швидкості.

Ми саме підходили до двору, де стоять наші чотириповерхові будинки. Назустріч ішов чоловік Красивої Лейли. Ми привернули його увагу до дивного об’єкта.

— Мабуть, це НЛО! — сказав чоловік Красивої Лейли.

Невдовзі дивний об’єкт зник, замигтівши зеленим і так і не долетівши до нас.

Поля

22.08.

Учора була в нас пригода. Мама і я пішли виносити сміття до будинку № 88. Річ у тому, що та гігантська купа, яка росла з кожним роком за згорілою п’ятиповерхівкою, смердить так, що наблизитися до неї відтепер уже нереально. Нині ми ходимо виносити сміття за пару кварталів, до чужого будинку.

Вулиця була порожня. Ми швиденько викинули пакетик (попередньо озирнувшись — адже жителі будинку № 88 лаються страшенно: їм самим давно нікуди кидати сміття) і задріботіли по доріжці повз сади до зупинки. На купі сміття я помітила кількох убитих собак, із дротом на шиї, без очей! І вжахнулася: скільки ж у людях зла.

Ми вже підходили до залізниці, що є кордоном між садами-городами і пустирем із транспортною зупинкою. Помітили, як стоїть на коліях жінка з дитиною. Звідкілясь іздалеку вона несла у відрах воду й відпочивала — дорога-бо не близька!

Але тієї миті, коли ми переступили колії, ми почули за спиною вереск гальм: на скаженій швидкості летіли білі «жигулі», падали відра, верещала жінка. Не звертаючи на це ніякої уваги, з машини вийшов хлопець років двадцяти п’яти, у чорних окулярах, у формі бойовика. Він спритно перебіг через колії, і тієї миті, коли ми розвернулись, ми побачили дуло гвинтівки, наставлене прямо на нас! Він прицілився. Подивившись із півхвилини одне на одного: ми — здивовано, він — спантеличено, ми повернулися спиною і пішли, а він побіг до машини, сів у неї і з вищанням поїхав назад.

Ми живі виключно з допомогою Ангела-охоронця. Це був убивця. Найімовірніше, «привіт» від Адама та Айшат! Усе не можуть пробачити, що їм не вдалося вбити тьотю Валю й Альонку!

Потім, коли ми спускалися до зупинки, мама сказала, що в нашому роду були і християни, і мусульмани. І буває, що одні з них убивають інших. Ні за що. Просто так.

І мені варто подумати, як правильно молитися, щоб вижити. Моя відповідь, що я язичниця, мамі сильно не сподобалася. Тоді я сказала, що перечитаю Коран: я давно вмію робити намаз — нам у школі розповіли, як треба молитися по-мусульманськи.

— Коли тебе принесли до церкви, ти виривалась і плакала, священик злякався навіть. Може, я дарма хотіла тебе охрестити? Ти вільна обирати, як молитися, — сказала мама. — Раніше я боялася, що рідня батька відніме тебе.

Читаю книжку з айкідо. Я хочу бути сильною. Я не буду здаватися.

Ді Капріо на ринку обзивався, що в мене мама росіянка, і запустив у мене недогризок від яблука. Злиться, що я його не помічаю.

Вечір. Я читаю новели О. Генрі. Мої улюблені: «Поки чекає автомобіль», «Третій інгредієнт», «Болівар не винесе двох».

P. S. Руслан, мій вітчим, з’ясував, що машина, де був хлопець із гвинтівкою, належить родичам дядька Адама й тьоті Айшат. Але хлопець не зміг вистрілити. Певно, в нього все ж таки є серце.

Поля

23.08.

Надзвичайний ураган! Такого урагану я не пригадаю в Ґрозному! Усе на ринку літало, товар котився по рядах, і люди збивали одне одного. Товар губився й летів! Але найголовніше не це. Під виття вітру, мигтіння блискавок і гуркіт грому, коли все губилось, крутилось і кудись летіло… я побачила Буратино. Він теж мене побачив і підбіг до мене. Я схопила його за руку і сказала:

— Не йди! Не залишай мене саму!

(Уяви, Щоденнику, прямо ТАК і сказала! І за руку схопила!) Буратино остовпів: я підозрюю, завмер він від блаженства! Я це миттю помітила і, з властивою мені кмітливістю, відразу всунула йому торбу, щоб він збирав наш товар. Він збирав нитки, голки й ножиці