Українська література » Публіцистика » Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Читаємо онлайн Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало
схибнулася на західній соціальній філософії, відтак присудила схибнутися народові й на­родам світу.

Інтернаціональний рай, пейзанське благополуччя у постанов­ці комуністичних шоуменів (тепер в Україні в цих ролях виступа­ють лідери компартії та соцпартії П. Симоненко та О. Мороз) мають попередників, здавалося б, зовсім несподіваних, але... чи таких і несподіваних?.. У 1787 році Катерина II прибула з вель­можним почтом у Київ, а далі — Кременчук, далі - імпера­торська флотилія попливла на Херсон. Фаворит Потьомкін под­бав, щоб потішити порфіроносну, і на берегах Дніпра наче за помахом чарівної палички появлялися декоративні дачі й палаци, тріумфальні арки (як тепер у Києві арка «дружби»), квіткові гір­лянди, вигадливої фантазії декорації. Величезні стада худоби було зігнано до річки, щоб оживляти мальовничі пейзажі. Плаваючи в човнах по річці, народ у святкових строях співав радісних пісень. Коли корабель імператриці причалював до берега, до неї при­ходили депутації українців, татарів, греків, сербів, вірменів. Сотні тисяч ракет по ночах згорали в феєрверках, палахкотіли розкішні ілюмінації. Серце матушки-цариці мліло від радості, що народ так благоденствує... Ну буквально виставка досягнень у народному господарстві УРСР!.. А «аркодужну» споруду в Києві над Дніпром виготовлено, мабуть, з вареної ковбаси за 2.20, і як це досі ніхто не здогадався і не роздер на шматки, бо ж іще Шев­ченком сказано — за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попро­си, то віддасте...

Історія, за переконанням П. Чаадаева, є «ключом к понима­нию народов», і це правильно як учора, так і сьогодні, але чи правильно ми користуємося и л. ключем, та й чи хочемо пра­вильно користуватися ключем, щоб розуміти історію свого на­роду, історію таки великого північного народу, — ось далеко не риторичне й далеко не «праздное» запитання як до самих себе, так і до великого північного народу.

III. Материк російської історії — це постійні сейсмічні вибу­хи, тектонічні розриви, більші чи менші, й мало чи не після кож­ного такого розриву-вибуху здавалося, що минулої історії вже начебто й немає, хід її різко змінився, й саме тепер настає ера нового життя і нової історії. І сьогодні ми разом із росіянами (адже у нас спільний цей історичний материк) переживаємо чер­говий тектонічний вибух-розрив, коли знову здається, що різко міняється історичне русло, що починається нова історія, і ми вкотре покладаємо великі надії на це оманливе грядуще, яке, вва­жаємо, достойне нас, а ми ж достойні його. Можливо, черговий ілюзіон у великому, майже тисячолітньому ілюзіоні? Але яке не­вмолиме пришестя — настання цих вибухів-розривів у материку народного буття, що їх, здається, навіть можна програмувати, знаючи душу етносу й пильно прислухаючись до тих процесів, що відбуваються в ній, що, зрештою, оформлюються й виверта­ються з неї у вигляді ось таких викидів — викид за викидом, викид за викидом: наче вулкан, що живе в певному циклі.

Заворушення, бунти, повстання — це терор чи не терор? Бе­зумовно, стихійний терор, що визріває і йде з народних глибин, і цей терор ще недавно пояснювали так званою класовою бо­ротьбою, прагненням соціальної справедливості, — та чи тільки прагненням соціальної справедливості слід було пояснювати цю постійну потребу заворушень, і бунтів, і повстань? Чи не з при­роди ментальності ці явища?.. Це терор знизу. А ось терор згори. Герцен називав Петра І коронованим революціонером, революціонером-терористом, і в цареві бачив «подлинное воплощение революционного начала, скрытого в русском народе». Важко не погодитися з Герценом; ось тільки виходить, що «революционное начало, скрытое в русском народе», це і є заворушення, бунти, повстання, але ж не тільки вони, а й ота специфічна буслаєвщина, про яку вже йшлося. Отже, перманентний стан — терор зни­зу і терор згори, взаємний терор, така вже форма державності й побутування народонаселення. Мені не хотілося б бути катего­ричним, хотілося б помилитися. Й знову повертаюся до сказано­го істориком Кавеліним: «В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а «какая-то этнографическая прото­плазма». Звичайно, в такому разі в контексті російської історії стає особливо зрозумілий терор Івана Грозного-Лютого, Петра І, Ульянова-Леніна, але таке розуміння причин терору однаково в моїх очах не виправдовує тотального державного терору, і коли читаєш у вірші К. Аксакова про Петра І:

 

Во имя пользы и науки,

Добытой из страны чужой,

Не раз твои могучи руки

Багрились кровию родной, —

то жахаєшся вкотре від таких методів кривавого просвітителя Росії і задумуєшся — чи такі методи просвітительства для неї єдино можливі і чи немає інших методів, знаних у цивілізованих народів?

Постійне протистояння влади і народу!

Таке враження, що в російській історії весь час хтось готує «покушение на товариша Сталина», — і весь час за це хтось роз­плачується життям, і весь час є невмирущий Сталін, і весь час він боїться, що на нього готується замах, і, щоб знешкодити можли­вий чи уявний замах, — організовується терор. «Ленин жил, Ле­нин жив, Ленин будет жить!» Отже, проблема була, є, буде, - і як осмислити цю глибоку драму, як бодай намагатися розв'я­зати її?!

Забальзамований «Ленин и его шайка» (філософ Ільїн), за­бальзамована трупна ідеологія — усвідомлюють це чи не усві­домлюють нинішні апологети цієї трупної ідеології — водночас означає прагнення забальзамувати й самих себе, ще відносно живих, і самозвано покласти самих себе, забальзамованих і від­носно живих, у мавзолеї власних ілюзій, щоб задурманений нар­котиками брехні і фата-моргана комуністичної Білої Арапії народ бив їм поклони в їхніх прозорих індивідуальних мавзолеях, як ото бив і б'є у московському мавзолеї...

Або ж чи ви уявляєте собі гігантський мавзолей у масштабах усього так званого СНД, а в цьому космічних розмірів мавзолеї забальзамовані й водночас живі всі «народи Росії», як це було донедавна? Бо хоч і як протестує розум, бо хоч і якою фантазією це здається, але ж для наших комуністично-соціалістичних про­відників не тільки так було, а й досі так є: «живее всех живых!». То до якого ж це орвеллівського оскотиніння власної психіки тре­ба дійти й люто триматися за це своє оскотиніння психіки, щоб прах покійника (Великого Пса, як звістував у своїх пророцтвах Нос­традамус) був живіший за цілі живі покоління цілих живих на­родів, та що ж це за геть неможливий прах живих народів порів­няно з тим, котрий «живее все живых»?!

IV. У П. Вяземського є стаття «Взгляд на литературу нашу в десятилетие после смерти Пушкина» (1847, 1878). Тут сказано: «Возлюбив Россию, Карамзин должен был полюбить и пути, ко­торыми провидение привело её к той степени величия и могу­щества, которую ныне она занимает. Карамзин не мог не

Відгуки про книгу Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: