Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Кумедно було, коли під ранок, через декілька гранат, що диміли дещо незвично, зовсім несподівано оголосили хибну газову тривогу, і ми начепили маски, а потім посідали за стіл, як компанія п’яних привидів із величезними викоченими очима та фантастичними дзьобами:
Траншея наша затишна, як гроб,
Гніздимося у ній при світлі свічки,
В скрутні часи полюємо на світ,
Що ми залишимо, доп’є хтось інший.
Окопи й бруствери, дим, крики, сталь,
Від шнапсу ти мов чіп, хоч не п’яниця.
Уже глухі від вибухів близьких,
Живемо кожен як за трьох, і кров іскриться.
Доби цієї наче королі,
Що світ завоювали відчайдушно.
Ми горда раса диких хижаків,
І за столом у нас тут смерть за служку.
Ніхто не засудить нас за те, що, затиснуті в цій рівнині між небезпеками, ми намагаємося ухопити життя за чуб, коли тільки випадає така нагода. Наші розваги тут жалюгідні. Власне кажучи, є тільки одна-єдина: випити і повеселішати всім гуртом. Кожне таке бенкетування може стати останнім, і тому ми п’ємо з таким задоволенням, ніби це єдине, що приносить нам задоволення. Ми хапаємося за все, що можна спожити, і відчуваємо із особливою радістю, як кров дедалі швидше пульсує у венах. Сп’яніння для нас є питанням життя, і нам добре, коли воно панує з усією невмолимістю. Порівняно з минулими війнами тепер ми помираємо дуже безбарвно й самотньо — і через те нам сильніше хочеться пережити цю годину піднесення, коли всередині нас прокидається щось від прекрасної пишноти смерті, яка раніше відкривалася хороброму, мов порожнеча.
Тому я також волів би сподіватись, що бідний хлопець, який сьогодні зранку раптово загинув посеред наших позицій, вчора ще насолоджувався годиною, яка вирвала його з цього сумного оточення. Цей ранок починався спокійно, тільки в селі та в Переліску падали поодинокі снаряди. Чи то з тієї сторони допустили помилку під час прицілу, чи то через промоклий порох снаряд не долетів, так чи інакше, він раптово впав на місце, де шлях Пюісьє перетинав головну лінію оборони, і саме там тієї миті вийшов зі свого бліндажа цей хлопчина, щоб оглянути на світлі гвинтівку, яку він щойно закінчив чистити.
Мені розповіли, що він стояв у траншеї сам, зайнятий своєю гвинтівкою, й одразу після вибуху, відкинутий вбік, зі страшною раною у черепі, він ще сповз сходинками униз, до бліндажа, де в цей час спало ще двоє людей. Там розігралася ще одна коротка й примарна сцена. Поки його перев’язували, у його запаленому мозку, за декілька хвилин до смерті, ніби спалахнув спогад про одну солдатську пісню, перший куплет якої, помираючи, він і почав співати, немовби з темряви могили.
Поголос про такі випадки дуже швидко поширюється траншеями. За п’ять хвилин після лиха я був на місці та віддавав необхідні розпорядження. Це важливо, адже щоразу, коли смерть вривається так несподівано, всіх охоплює глибоке пригнічення. Коли я прийшов, мертвого вже винесли знов до траншеї, і його товариші стояли навколо нього. Вони спробували перев’язати рану бинтами, які, втім, одразу ж просякли кров’ю, і загорнута голова нагадувала червоний безформний м’яч. І тим не менш мені вкотре впала в очі велична й спокійна поза, яка властива загиблому відразу після смерті. Чи то руки, які були складені на грудях, справили таке враження, чи то пряма постава, яку не помічаєш у сплячого. Мені часто здається, буцімто в мерцях на короткий час відбивається та напруга, яка робить їх гідними поклоніння і відділяє від нас на недосяжну відстань.
Хоча я бачив вже багато мерців, я ніколи не міг звикнути до цього видовища, і також сьогодні зранку, коли я схилився над загиблим, знову дивувався з дивної поведінки, яку інколи помічав за собою. Очі втуплюються вдалину, ніби вони не хочуть чітко сприймати предмет перед собою, коли натрапляють на нього. Думки теж немов спаралізовані. Це наче на мить побачити вхід до пекла, який одразу ж закрився. Можливо, у мертвих є ця таємна, непереборна сила.
Це все складні матерії, і правильно робить той, хто невдовзі забуває про це. Я також помітив, що в присутності мертвого проявляється різниця між расами. Наприклад, там був один чоловік з його взводу, родом із однієї з наших східних провінцій, може, пієтист чи сектант, який схилився над небіжчиком і почав дуже монотонно щось бурмотіти. Для мене це було вищою мірою неприємно та неприродно. Іншим здавалося так само, бо відразу я, із прихованим схваленням, почув сухе: «Стули пельку!», яке поклало край цьому недоречному ниттю.
Аш’є
Фронтом ширилися дивні чутки. Усі бачили, як навколо шепотілися, схиливши голови, і самі обмінювалися почутим, коли зустрічали своїх давніх приятелів. Говорили про великий наступ на Реймс, від якого ми багато очікували і який, як і багато сподівань на цій війні, здавалося, безславно й безслідно захлинувся. Таке вже траплялося, наприклад, під час атаки під Верденом, про яку поступово говорили дедалі менше та яка зрештою перетворилася на оборону, поки її не заглушив грім битви на Соммі. Мабуть, тоді все було точнісінько так само, і військові звіти користувалися тією ж самою обережною мовою. Тоді спробували оточити супротивника й вибрали для цього свою найсильнішу позицію, та навіть якби атака провалилася, що ж, ми були готові відразу показати, на що ми ще здатні. Сьогодні ж усе зовсім не так. Умови ті самі, але сприймаються вони вже інакше.
У мене було дивне відчуття, коли напередодні я стояв перед дверима мого зрубу в селі, а мій приятель Берт закінчив довгу розмову такими словами: «Все загинається, будь певен. Тепер настала черга американців, і коли вони підуть у наступ, то прорвуться так, як ми у 1914-му». Мабуть, я можу сказати, що це був перший раз, коли мені закралася думка: «А що, як ми й справді програємо?».
Це була досить неймовірна думка, висловити яку вголос до підписання миру означало смертну кару. Але вона вже поселилася в мені; від подиву я не став сперечатися з
