Вогонь і кров - Ернст Юнгер

моторошним і нереальним. Одна батарея з усіх сил намагалася дістати наш лівий фланг; снаряди лягали поблизу бліндажа, від розривів тремтіла земля й трусилися стіни, з яких тонкими струменями осипався пісок. Від виснаження я міг тільки на якусь мить вирватися зі сну, і тоді здавалося, що назовні, під грозою, страшний звір рискає землею, щоби намацати цю нору й роздерти її, як беззахисне пташине гніздо. Тоді мої очі знову смикалися, але цей образ оживав уві сні, і весь час я чув, що відбувалося нагорі. Та ось всередину увійшов вартовий, змоклий до нитки, і відрапортував, що в небо піднялася червона сигнальна ракета, але я залишився лежати, радіючи, що я не командир роти резерву, який зараз у таку грозу має виходити назовні та приймати рішення. Одразу після цього я почув, як запрацювала вогнева буря нашої артилерії, яка невдовзі знов стихла — мабуть, це не означало нічого особливого.

Зранку пейзаж був сірим і непривітним; гроза принесла пронизливу холоднечу. Досі накрапав косий дощ, через який не можна було нічого побачити. Коли Отто ніс каву, я почув, як він чалапає по калюжах, і з бавовняної завіси, яка закривала вихід із бліндажа, вода стікала товстими струменями вниз до траншеї. Там, де її краї розрізали сіре небо, у вічі впадав тільки туман та тонка мжичка; було чути монотонне булькотіння, яке переривав звук, з яким осипалася розмита земля, і моє житло наводнили рої комах. Оскільки всі мої поранення почали нити, я не відчував жодного бажання виходити назовні в сирість, натомість знову накрив ноги ковдрою, поки писав ранкове зведення, дані для якого я брав головним чином із голови, бо все одно зошит із донесеннями офіцера окопної служби, здавалося, вже не раз падав у воду і навіть за бажання записи не можна було розшифрувати.

Потім я вилив каву, тому що вона пахла глиною, і заварив собі чай із запасу, який зберігав у бляшаній банці, що була здобута під час Великої битви і вміст якої я дуже заощаджував. Ці ранкові години я присвятив студіюванню «водички» — так називали такі довгі циркуляри, переважно присвячені тактиці, на обкладинці яких стояло слово «Невідкладно» і які зазвичай закидалися у кут бліндажа, де вони утворювали цілі купи. З ними поводяться так через те, що немає «невідкладних» ситуацій, які не перестають такими бути під час довгого стояння на одній позиції. Зрештою їх підписують та надсилають далі до сусіднього сектора, де на них чекає така сама доля. Це справжня паперова війна, яка під час позиційних боїв набула величезного масштабу і про яку солдати з передової були не кращої думки.

Тож і сьогодні, коли в моєму жалюгідному житлі краплі дощу вже падали зі стелі, я мав знову забивати голову цим читанням, яке не дало мені нічого нового. Коли читаєш усі ці розписані до найменших деталей інструкції, які поширюються на те, як треба будувати нужник, або куди треба викидати гільзи від патронів та корки з пляшок, чи в які дні треба підстригати хвости коням; коли читаєш всі ці десятки тисяч маленьких правил та настанов, можна тільки дивуватися, скільки енергії витрачається намарно. З нескінченних інструкцій для електриків, стенографістів, дресирувальників поштових голубів, кінооператорів, гробарів, сантехніків, поварів, картографів, бібліотекарів та ще для Бог знає кого, можна здогадатися про долю, яка чекає на війну в майбутньому. Бійців ставатиме щораз менше, а бюрократів дедалі більше — це здається неминучим.

Ніхто не знає, чим усе це завершиться. Ми глибше й глибше поринаємо у війну; вже утворився стан рівноваги, в якому швидка й однозначна розв’язка є неможливою. Іноді мені спадає на думку, що ми потрапили на сторічну війну; мир здається далеким і нереальним, як сон або якась потойбічна країна.

Передня лінія

Погода покращилася. В окопах ще стояла вода; зате дощ позбавив їх надмірної спеки, що панувала там. Обстріл правого флангу рушничними гранатами припинився. Здавалося, що англійці покинули свої передні пости.

Сьогодні ми знову відчули, як ретельно треба спостерігати за кожною маленькою зміною на позиціях. У траншеї, яка пов’язувала мій бліндаж із передньою лінією та в якій поки ще нічого не відбувалося, вістовий, який повертався, отримав кулю в потилицю. Це можна пояснити тільки тим, що дощ сильно розмив земляний насип і тоді з того боку стало видно траншею, яка вела до рівнини. До небезпеки звикаєш, як робітник на пороховій фабриці, а тому зовсім не думаєш про обережність. Тепер ми встановили над траншеєю ряд стовпів із натягнутою на них дротяною загорожею, що переплелася з травою, і таким чином приховали сполучення.

Цієї ночі на шляху Пюісье загинув кінь, який тягнув навантажений мінами віз. Цей віз прямував до траншеї, у якій для охорони Переліска було вкопано важкий міномет.

Раніше, коли помирали коні, вони залишалися лежати, набрякаючи та заражаючи все навколо, поки їх не засипали вапном. Тепер все виглядає так, наче ця земля належить крукам. Спочатку бачиш, як зникають цілі шматки зі спини та стегон, а протягом дня з кісток зникає майже все м’ясо. Воно потрапляє до казана, і з нього роблять відмінний бульйон. Так було і сьогодні. Отто, який, як справжній ландскнехт, не міг пройти повз такої здобичі, приніс нам бульйон з язика, який нам здався дуже смачним.

Ми жили ніби в обложеній цитаделі, мешканці якої вже споживають останні запаси.

Головна лінія оборони

Вже минули обидва дні на головній лінії оборони. Вони почалися безтурботно та сумно завершилися.

У перший день з польової кухні на передову принесли глінтвейн, оскільки в одному з селищ у тилу, в затопленому підвалі знайшли великий сховок із вином, яке й розподілили між підрозділами. Вино нам діставалося за правилом «нечасто, але багато», тож цього разу я міг послати озброєного казаном посильного у Перелісок, аби на передових постах теж скуштували хороше питво. Я знав, що там цьому зрадіють, адже після обіду ми спостерігали, як знову посеред мирного ландшафту куля за кулею свистить між голого гілля і як у відповідь наша артилерія посилала в небо один снаряд за іншим, звідки вони падали вниз, мов зелені комети. Час від часу нашу траншею перетинав вістовий або санітари з носилками, і, безтурботно сидячи під сонцем, ми відчували, що відбувається щось кепське. Але ввечері вогонь вщухнув, і ми могли смакувати глінтвейн. Здавалося, ніби його приготували з найкращого білого Бордо, а доброзичливий кухар, що думав радше про ефект, ніж про смак, зміцнив напій