Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

студенти юридичного факультету знаходили прихисток від холоду і конфліктів на вулиці у цьому храмі порядку і законності. Тепер тут розмістився факультет біології, декан якого привітав нас і провів до зоологічного музею, розташованого на верхньому поверсі. Ця чудова колекція збереглася ще з австро-угорської епохи: п’ять приміщень, заповнених мертвими артефактами. Метелики, риби, включно з грізною Lophius piscatorius, зубатою представницею родини вудильникових риб, відомою також як морський чорт. Зграя ящірок і рептилій, за ними — скелети ссавців, могутніх і дрібних. Опудало пелікана дивилося у вікно на місто, по стінах дерлися неймовірні мавпи, птахи усіх можливих кольорів і відтінків, різної форми і розміру звисали зі стелі і сиділи в скляних стендах-трумнах. Тисячі яєць, ретельно підібраних за видами, розміром і географією походження. Орел — ніби кинувся вниз. За ним спостерігають білосніжні сови. Ми милувалися Schlegelia wilsonii, райським птахом, спійманим у Папуа-Новій Гвінеї — це створіння витонченої краси і дивовижного кольору, ще з дев'ятнадцятого століття.

«Австрійці надихалися цими птахами в розробці дизайну своїх капелюхів», — пояснив директор. Невеличка червоно-жовта пташка мала на голівці дві закручені у спіраль пір'їни, які дивляться в різні боки. У такому недоладному місці вона була суворим нагадуванням, що у Львові немає музею, присвяченого його колишнім жителям, спільнотам, які вже давно пішли, полякам, євреям та вірменам. Але він має розкішну зоологічну колекцію, що нагадує про капелюхи, які носили ті люди, що зникли з цього міста.

Schlegelia wilsonii, біологічний факультет, Львів, 2011 р.

Наступну зупинку ми зробили в навчальній аудиторії, де вчився славетний український письменник Іван Франко. Аудиторія збережена у такому вигляді, який вона мала на початку двадцятого століття. Франко був українським письменником і політичним активістом. Він помер у Лемберзі 1916 року у жахливих злиднях. Тепер йому встановили великий пам’ятник через дорогу від кабінету декана Шуста і є аудиторія, присвячена його пам’яті. Ми постукали і увійшли. Студенти підвели голови, лекція перервалася. Вони, як, мабуть, колись Лаутерпахт і Лемкін, сиділи на дерев’яних лавах у приміщенні, вікна якого виходять на внутрішній двір. Яскраві сонячні промені залили кімнату, розрізаючи світло восьми мідних люстр, що звисали зі стелі. Приміщення було простим і елегантним, світлим і просторим, місце навчання, спокою і порядку, структури та ієрархії.

У такому ж приміщенні, а може, навіть і саме в цьому, Лаутерпахт і Лемкін вивчали право. Восени 1918 року у цій будівлі Макаревич прочитав свою останню лекцію з кримінального права Австро-Угорської імперії. У листопаді, коли місто поглинуло насильство, Лаутерпахт пішов з барикад, аби сидіти в такій навчальній залі, і того місяця влада почала змінюватися мало не щотижня, від австро-угорців до поляків, тоді до українців, тоді знову до поляків. Поки місто переходило з рук в руки, професор Макаревич продовжував викладати кримінальне право імперії, яка перестала існувати.

Коли Лемкін чотири роки по тому сидів на тій самій дерев’яній лаві, Макаревич вже викладав польське кримінальне право. Час проведення занять, можливо, й змінився — Лаутерпахт приходив на лекцію до Макаревича зранку о десятій, Лемкін — о п’ятій пополудні, — але навчальна аудиторія № 13 залишалася незмінною. Трохи схоже на те, як граф Морстін, старий галицький правитель з новели Йозефа Рота «Погруддя цісаря», щодня здійснює ритуал біля кам’яного погруддя імператора Франца Йосифа. І це триває упродовж років після смерті цісаря. «Мій старий дім, монархія, була окремим великим будинком»{291}, але тепер цей будинок «поділили, подробили, розкололи»…

Поки контроль над містом переходив від однієї войовничої групи до іншої, Макаревич орав свою ниву далі. Змінилася країна, змінився уряд, змінилися студенти, змінилися закони, а навчальна аудиторія № 13 залишалася такою ж. У подальші роки теж.

У часи радянських законів, потім німецьких декретів Ганса Франка, тоді нових радянських законів Макаревич підлаштовував свій курс лекцій до нових реалій. Після кожного заняття великий фахівець із виживання й пристосування виходив з будівлі юридичного факультету, піднімався догори вулицею Драгоманова попри університетську бібліотеку, чалапаючи до будинку № 58, який він побудував для себе. Там він врешті заходив до свого дому і міг зачинитися від світу.

65

Лемкін закінчив університет у 1926 році. Приблизно тоді ж він завершив{292} свій переклад новели Бялика і книгу про російське і радянське кримінальне право, до якої Юліуш Макаревич написав передмову. Часи були нелегкі і для економіки, і для політичної діяльності, маршал Пілсудський здійснив переворот, внаслідок якого було скинуто обраний уряд. На думку Лемкіна, альтернатива — націонал-демократи з антисемітськими настроями — була б ще гіршою.

Через два тижні після перевороту увагу Лемкіна привернуло нове політичне вбивство. Цього разу події були ближче до його дому, оскільки жертвою став генерал Симон Петлюра — антибільшовицький президент Західноукраїнської Народної Республіки[31], яка проіснувала короткий період у 1918 році. Його застрелили в Парижі на вулиці Расін. Та найгірше те, що вбивцею був Самуїл Шварцбард, єврейський годинникар, який хотів помститися за вбивства євреїв у Росії, які відбувалися нібито за наказами Петлюри. Судовий процес над Шварцбардом викликав нову сенсацію у засобах масової інформації{293}, за якою, через шість років після справи Тейлиряна, пильно стежив Лемкін. Серед свідків були видатні письменники, Ізраель Зангвілл — з боку звинувачення і Максим Горький — з боку захисту, втім, зірковий поворот спричинила медсестра і Український Червоний Хрест. Хая Грінберг заявила, що була свідком погромів у грудні 1919 року і свідчила про те, що солдати Петлюри вбивали під звуки військового оркестру.

Присяжні радилися менше як годину, а тоді оголосили свій вердикт: Шварцбард — «невинуватий», тому що його дії не були умисними. «Нью-Йорк Таймс» повідомляла, що до судової зали у Парижі втиснулося чотири сотні глядачів — «сивобороді євреї з Центральної та Східної Європи»{294}, «модниці з короткими зачісками» і «слов’яни-українці» — вердикт вітали схвальним «Ура Франції!». Лемкін був задоволений. «Вони не могли ані виправдати Шварцбарда [sic], ані засудити його»{295}, — писав він, вони були не в змозі покарати месника за смерті «сотень тисяч невинних кровних братів, включно з його батьками». Так само суд не санкціонуватиме того, «щоб закон брали у свої руки, нехай навіть з метою підтримати