Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
Кремезний чоловік з посрібленим сивиною волоссям і приязною усмішкою недбало розсівся у своєму кріслі, мабуть, втішений, що науковець з далекого Лондона цікавиться старими історіями про його місто. Він чув про Лемкіна, але не чув про Лаутерпахта і виявив неабиякий інтерес до архівних матеріалів, які ми розкопали з Іваном.
— Чи ви знали, що, коли нацисти були тут 1941 року, вони переглядали студентські документи у пошуках євреїв? — розмірковував декан Шуст. Він вказав на рядок у формі, де навпроти пункту «національність» Лемкін написав «роду Мойсея». Студенти приходили до архівів, аби знищити свої папери, так робили і викладачі, до прикладу професор Аллерганд, який був викладачем і в Лемкіна, і в Лаутерпахта.
— Чи вам відомо, що сталося з професором Аллергандом? — спитав декан.
Я кивнув.
— Замордований у Янівському концтаборі{286}, — розповів декан, — прямо тут, у самому центрі цього міста. Німецький поліціянт убивав єврейського чоловіка, — продовжив він. — Професор Аллерганд хотів привернути його увагу, підійшов до нього і поставив просте запитання: «Невже у вас немає душі?». Поліцай повернувся до Аллерганда, витяг свій пістолет і застрелив його. Це історія з мемуарів іншого в’язня.
Він зітхнув.
— Ми постараємося допомогти вам знайти цього професора, з яким дискутував Лемкін.
Далі він пояснив, що викладачі у 1920-х роках мали широкий спектр політичних поглядів, так як і нині.
— Дехто з них ніколи не пускав на свої лекції євреїв і українців; інші — змушували євреїв сідати на останніх рядах навчальної аудиторії.
Декан Шуст зазирнув до формулярів Лемкіна.
— Низькі оцінки, — вигукнув він, — можливо, через його «національність», яка могла породити «негативне ставлення» з боку деяких викладачів, імовірно, прихильників національно-демократичної партії.
Він пояснив, що лідер цієї партії Роман Дмовський був ультранаціоналістом з «роздвоєними» почуттями щодо меншин.{287} Мені пригадалася розмова Генрі Моргентау і Дмовського в серпні 1919 року у Львові. «Польща лише для поляків», — американський посол записав слова Дмовського, а також пояснення, що його «антисемітизм не релігійний: це політичний антисемітизм». Дмовський заявляв, що не відчуває жодних упереджень, політичних чи ще якихось, щодо будь-якого єврея, який не є польським євреєм.
Декан звернув тему розмови до подій листопада 1918 року, «усунення» євреїв, як він їх називав. Студенти зазнавали «негативних поглядів» деяких викладачів, переважно молодших, менш толерантних, ніж викладачі австрійської епохи.
— Коли тут був Лемкін, суспільство Львова було різномовне і мультикультурне, третина мешканців міста — євреї. Пам’ятайте про це, — сказав декан, — завжди.
Ми разом милувалися фотографією професорів Лемберга, зробленою 1912 року.{288}
Юридичний факультет, Лемберг, 1912 р.: Юліуш Макаревич — з бородою, у центрі, другий знизу.
Декан знайшов на світлині Юліуша Макаревича, портрет у центрі, з найдовшою бородою.
— Імовірно, він і був цим неназваним професором, про якого часто згадував Лемкін, — сказав декан, — тому що він викладав кримінальне право Лаутерпахтові і Лемкіну.
Він зробив короткий телефонний дзвінок, і за кілька хвилин до кімнати увійшла його колега, Зоя Баран, старша викладачка, яка була в університеті Львова найкомпетентнішою у питаннях щодо Макаревича. Елегантна, авторитетна, зацікавлена{289}, вона підсумувала доволі об’ємну статтю, яку нещодавно написала про Макаревича українською мовою.
Вона не могла сказати «напевне», що Макаревич і був цим неназваним професором, але це було «правдоподібно»:
— Макаревич народився євреєм, а тоді перехрестився на католика. Він мав опубліковані праці про національні меншини, і вони стали ідеологічною платформою політичної партії, яку він підтримував, Польської християнсько-демократичної партії, відомої як Chadecja.
— Якими були його погляди щодо меншин, євреїв та українців?
— До меншин, які ніколи не мали наміру керувати країною, він ставився толерантно, — різко сказала вона.
— Слов’янська меншина? Ненавидів. Євреї? Еміграція, — вона розпачливо махнула рукою.
— Макаревич вважав, що національні меншини «небезпечні», — продовжила вона, — особливо коли вони становлять «найбільшу частину» населення певного регіону, а надто «коли вони мешкають на кордонах держави». Львув вважався прикордонним містом, тож Макаревич, мабуть, розглядав євреїв та українців у Львові як особливу «небезпеку» для відновленої незалежної Польщі.
Зоя Баран висловила ще одну гіпотезу:
— Макаревич мав праві політичні погляди; він ненавидів Польський договір про меншини 1919 року, тому що той дискримінував поляків. Меншини могли скаржитися до Ліги Націй у разі порушення їхніх прав, а поляки не могли.
Макаревич був націоналістом і залишився живим. У 1945 році його заарештував КДБ і вислав до Сибіру. Коли після втручання групи польських професорів його випустили на свободу, він повернувся до радянського міста Львова, щоб далі займатися викладацькою роботою на юридичному факультеті. Він помер 1955 року.{290}
— А ви б не хотіли подивитися на аудиторії, в яких вчилися Лаутерпахт і Лемкін? — поцікавився декан.
— Так, — відповів я, — дуже хочу.
64
На наступний день, вранці, я зустрівся із Зоєю на проспекті Шевченка, в тіні пам’ятника Михайлові Грушевському, найвидатнішому українському історику двадцятого сторіччя. Ми стояли біля будинку, в якому колись була «Шкоцька кав’ярня»[30], де в 1930-х роках збиралися студенти для розв’язання незрозумілих і заплутаних математичних задач. Її супроводжував студент аспірантури на ім’я Роман, який знайшов перелік усіх курсів, що читав професор Макаревич від 1915 до 1923 року в аудиторії № 13 колишнього корпусу юридичного факультету на вулиці Грушевського, 4 (колишня вулиця Святого Миколая). За кілька кроків знаходилася солідна триповерхова австро-угорська будівля дев’ятнадцятого сторіччя із зовнішнім оздобленням у двох тонах — кремовий перший поверх, верхні поверхи — охристого кольору. На зовнішній стіні було кілька меморіальних табличок з іменами знаменитостей, які входили у двері цього будинку, але не було ні Лаутерпахта, ні Лемкіна, ані якихось інших видатних юристів.
Колишній корпус юридичного факультету, вулиця Грушевського, 4, 2012 р.
Темний внутрішній простір будинку освітлювали скляні сферичні світильники, які звисали зі стелі і давали достатньо світла, щоб роздивитися старезні навчальні аудиторії і потріскану й облущену фарбу на стінах. Неважко було собі уявити, як
