Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
Тижні очікування у Стокгольмі перетворилися на місяці. Карл Шлитер запропонував адвокату подумати над викладацькою роботою в університеті, тож він посилено взявся вивчати шведську. До вересня 1940 року він вже достатньо володів мовою, щоб читати шведською лекції з валютного контролю і навіть написати новою для нього мовою на цю тему книгу. Від Белли та Йозефа надходили листи, це були моменти щастя, які, на жаль, рідко траплялися. Миті щастя з відтінком тривоги за безпеку рідних під владою більшовиків…
Невгамовний і навіжений, нездатний сидіти склавши руки, Лемкін шукав можливості здійснити більший проект. Мапа Європи надихнула на ідею, поки «криваво-червона ганчірка з чорним павуком на білому полі»{312} поширювалася усім континентом. Вроджена цікавість Лемкіна зіштовхнулася з природою німецької окупації. Яким чином німецьким нацистам вдалося встановити своє панування? Вірячи в те, що відповідь можна знайти у деталях законодавчих актів, він почав збирати нацистські закони, постанови і розпорядження, як інші збирають марки. Як юрист, він розумів, що офіційні документи часто відбивають приховані цілі, не вказуючи їх явно, що окремий документ може бути менш інформативним, аніж збірка таких документів. Група була більш цінною, ніж сума її окремих складових.
Він постійно проводив час у центральній бібліотеці Стокгольма, збираючи, перекладаючи, аналізуючи і шукаючи моделі німецької поведінки. Німці були методичними, фіксували більшість рішень письмово, лишаючи таким чином по собі паперовий слід документів, ключі до розуміння ідейного задуму. Це могло б привести до «неспростовних доказів»{313} вчинення злочину.
Він шукав підтримки в інших. Одним із джерел такої підтримки була шведська компанія, назва якої не вказується, з філіалом у Варшаві, який колись користувався його адвокатськими послугами. Лемкін відвідав головне управління цієї компанії у Стокгольмі, аби попросити про послугу.
Він поцікавився, чи можуть філіали компанії у Європі збирати копії офіційної газети, яку видавали німці в окупованих країнах, а тоді надсилати їх до Стокгольма? Його знайомий дав ствердну відповідь.{314}
Закони, розпорядження та інші документи з усієї Європи почали надходити до Стокгольма. Лемкін уважно вивчав кожен документ, робив нотатки, примітки в тексті, перекладав. Стоси паперів множилися, доповнювалися матеріалами, отриманими зі стокгольмської центральної бібліотеки, в якій зберігалися тексти, що пов'язані з політикою Берліна.
Прокладаючи собі шлях через ці законодавчі акти, він знаходив спільні теми, елементи «концентрованого задуму». Ця робота, яка проводилася паралельно зусиллям Лаутерпахта із захисту окремих осіб, про які Лемкіну не було відомо, виявила, що сукупною метою німців було масштабне знищення народів, над якими вони встановили свій контроль. Деякі документи було підписано Гітлером, який втілював свої ідеї, викладені у «Майн Кампф», щодо планів Lebensraum — експансії нового життєвого простору, який мають населяти німці.
Перший польський декрет Гітлер підписав 8 жовтня, місяць по тому, як Лемкін покинув Варшаву. Окупована німцями Польща отримувала нову назву — «Приєднані східні території» (Eingegliederte Ostgebiete), потім її мав поглинути Рейх. Це була територія{315}, де землю і людей можна «знімеччити», поляків оголосити «безголовими або безмозкими», інтелігенцію ліквідувати, населення перетворити на рабську робочу силу. Інший декрет підписав 26 жовтня новопризначений генерал-губернатор Ганс Франк, який радісно оголосив, що підконтрольну йому територію незабаром буде звільнено від «політичних агітаторів, тіньових торговців і єврейських експлуататорів». Франк заявив, що буде здійснено «рішучі кроки»{316}. Копія третього декрету, датованого 1 серпня, згідно з яким до Генерал-губернаторства приєднувалося Галичину і Лемберг, зберігається серед паперів Лемкіна в архіві Колумбійського університету.
Лемкін пішов слідами «рішучих кроків», які формували певну закономірність. Першим кроком переважно була денаціоналізація, позбавлення окремих осіб громадянства, розривання зв’язку між євреями і державою так, аби обмежити їхній законодавчий захист. Далі слідувала «дегуманізація» — позбавлення законних прав членів обраної етнічної чи расової групи. Ця двокрокова модель поведінки застосовувалася в усій Європі. Третім кроком було вбивство нації «у духовному і культурному сенсі»: Лемкін виявив низку декретів, які, починаючи з 1941 року, вказували на «повне знищення» євреїв за допомогою «поступових кроків». Окремо кожен декрет видавався зовсім незагрозливим, але, якщо взяти їх разом і проаналізувати межі їхньої дії, можна побачити, що вони мають ширшу мету. Окремих євреїв змушували реєструватися, носити яскраві пов’язки із зіркою Давида для легшого ототожнення, а тоді переміщати у спеціально відведені місця, гетто. Лемкін знайшов декрети, за якими було створено варшавське гетто (жовтень 1940 року), потім краківське гетто (березень 1941 року) і запроваджено смертну кару для тих, хто покине гетто без дозволу. «Чому смертна кара?» — цікавився Лемкін. Це спосіб «пришвидшення» того, що «вже приготовано»?
Вилучення майна робило обрану групу «нужденною» і «залежною від карткового розподілу продуктів харчування». Ці декрети обмежували раціон вуглеводнів і білків, перетворюючи членів групи на «ходячих трупів». Ламався дух людини, вона ставала «апатичною до власного життя», багато смертей спричинила примусова праця. Для тих, хто залишився живий{317}, було передбачено наступні засоби «дегуманізації і розпаду», поки вони чекали, коли настане «час страти».
Занурений у ці матеріали Лемкін отримав від професора Макдермотта з Північної Кароліни листа, в якому йому запропонували посаду викладача і візу.
70
Цього разу Белла і Йозеф погодилися, що йому слід їхати, щоправда, у Лемкіна розривалося серце від того, що він не матиме можливості «доглядати за ними» з далекої Америки. Однак подорож до Америки потребувала подолання нових проблем — трансатлантичний маршрут було перекрито війною, а Стокгольмом ширилися чутки, що незабаром також буде неможливо проїхати через Радянський Союз. Лемкін вирішив рушати негайно довшою дорогою: до Москви, через усю територію Радянського Союзу до Японії, тоді через Тихий океан до Сіетла і далі потягом через Америку.
Він здійснить цю подорож, маючи зовсім небагато особистих речей і велику кількість декретів, що були запаковані разом із його записами у кілька великих шкіряних валіз. Візи було отримано, і Еберштейни влаштували на його честь прощальну вечерю. Стіл, прикрашений невеличкими польськими прапорцями — червоно-білими — залишив по собі незабутній спогад.{318}
Після короткої зупинки у Латвії, що дозволила востаннє подивитися «у загальному керунку» Вовковиська, він прибув до Москви. Поселившись у старомодному готелі з