Аеропорт - Сергій Леонідович Лойко
Машина зупинилася на горі. Шаміль вийшов з машини. Іти було незручно. Заважала кам’яна ерекція.
* * *
Олексій отямився. Він сидів на стільці в якомусь старому темному ангарі. Руки й ноги його були міцно примотані скотчем до спинки та ніжок стільця. В ангарі, крім нього, нікого не було.
Крізь діри в іржавому залізі над головою пробивалися промені світла. Усе було як у голлівудських бойовиках, з точністю до найдрібніших деталей.
Спасибі, хоч не так, як у його улюбленому оповіданні «Колодязь і маятник» Едгара Алана По. Хоча все можливо. Олексій заплющив очі: зараз стіни ангара почнуть зсуватися й усе навколо почне розжарюватися. Але поволоку готичного жаху, що невмолимо опускалася, розрубав близький постріл, потім другий, третій… Ближче й ближче… Олексій сидів, не розплющуючи очей. Стріляли поряд, але не в нього.
Почувся брязкіт залізних дверей. Світло засліпило його, і він мимоволі заплющив очі. А коли знову їх відкрив, перед ним стояв не визволитель Толедо генерал Лассаль, а командир роти, капітан Степан із позивним «Бандер», його давній знайомий. Олексія розв’язали, і Степан вивів його на світло. Дивився на нього й не міг повірити своїм очам.
— Звідкіля ти тут узявся, чому завше на моєму шляху?
— Я не знав, що це твій шлях. Вибач.
Вони обнялися.
* * *
Постріл. Його водій Махмуд падає. Шаміль і Ваня біжать до машини. Постріл. Ваня падає. Постріл. Куля втрапляє Шамілю в броник, збиває його з ніг. Він лежить кілька секунд, потім підстрибує, біжить до машини. Постріл — мимо. Постріл — мимо.
Він влітає в машину й падає на водійське сидіння. Щосили гепає дверима. Ключ у замку. «Махмуд, довіку не забуду! Мамою клянуся». Розвертається на місці, здіймаючи хмару пилу, втискає педаль газу в підлогу. Кулі барабанять по куленепробивному склу, як град. Сутінки згущуються над Толедо, пардон, над Солегорськом.
* * *
Олексій і Степан сидять у сторожці колишнього заводу — у штабі його роти. Олексій малює з пам’яті барикади терористів у Солегорську, позначаючи, де і скільки людей, чим вони озброєні.
— Ось так все до дрібниць пам’ятаєш? — дивується Степан, показуючи рукою черговому біля вікна, щоби лишив їх самих.
Черговий киває, виходить, зачинивши за собою двері.
— Пам’ять з дитинства гарна, — не підводячи голову від плану, відповідає Олексій.
— І всі марки зброї назубок, так?
— Я військовий кореспондент.
— Зрозуміло, а ось тоді скажи мені, військовий кореспондент із гарною пам’яттю, ти часом не забув, що в тебе є дружина, син, онуки?
— Це ти до чого? — Олексій піднімає голову й одразу валиться зі стільця від важкого удару в щелепу.
Зуби цілі, але губа розбита й кривавить. Олексій очікував чогось подібного, але не думав, що так одразу. Не підготувався. Він витирає кров, підводиться з бетонної підлоги й мовчки дивиться на Степана. Зараз він пропустить іще один, останній удар. Степан має «виговоритися». За мить Олексій знову на підлозі. Кров іде ще сильніше. Зуби досі цілі. Не встаючи, піднімає очі на Степана:
— Це що було?
— А то сам не знаєш? У самого сім’я, кохана дружина, а він краде дружин у інших.
— Це ти про що?
— Не про що, а про кого. Про Ніку. Ти не знав, що вона моя наречена?
Олексій повільно підводиться на ноги. Кров і далі тече з розбитого рота. Важкі краплі з підборіддя капають на підлогу.
— Знав. Але ж не дружина.
— Ми мали сьогодні одружитися.
— У нас нічого не було, — бреше Олексій. Він не знає, що ще сказати.
Степан розлючено замахується для наступного удару і… сам опиняється на підлозі. Тепер кров із розсіченої лівої брови заливає його лице. У Степана легка контузія. Він трусить головою, нездатний підвестися, як у нокауті. Олексій про себе рахує до десяти.
«Не вставай, пліз, Стьопо, друже мій, бо доведеться ще раз стукнути», — подумки говорить він. Степан, наче послухавшись внутрішнього голосу свого спаринг-партнера, залишається розгублено сидіти на підлозі.
— Ну чому перш, ніж разом врятувати світ, гарні хлопці у поганому кіно мають обов’язково спочатку розбити одне одному пики? — з цим риторичним запитанням Олексій протягує Степану руку.
Після паузи той бере руку, важко підводиться й одразу сідає на стілець.
— Де тут аптечка? — питає Олексій.
— Там у кутку мій наплічник, — похмуро й відчужено відповідає Степан. Як і вся українська армія, він уміє добре програвати.
Олексій обробляє Степану розсічену брову, каже, що кров зупинилася, але доведеться накласти пару швів.
— Як це нічого не було? — повертається до теми Степан. — Вона каже, що кохає тебе.
— Це не значить, що щось було.
— Так що, виходить, нічого не було?
— Не було.
— Материним здоров’ям поклянешся?
— Клянуся маминим здоров’ям.
Олексій сідає за стіл навпроти. Його мати померла від розриву аорти в 1989 році. Прямо на вулиці. Довго не могли знайти, у моргах шукали. Урешті Олексій, що за день до цього повернувся з Афганістану через поранення, поїхав дивитися труп жінки, яка, за описом працівників моргу, видавалася років на десять молодшою за його матір. Це була вона. Його мати завжди виглядала молодшою за свої роки.
На столі, ніби нізвідки, з’являються горілка, шпроти, сало, хліб, солоні огірки. Після теплої зустрічі давні друзі вивчають план міста…
Глава XIV. Наталія Сергіївна
18 січня 2015 року. Краснокам’янський аеропорт
Сніг випав вранці й пролежав до опівдня. Кіборги навіть у сніжки встигли пограти в тумані до першого обстрілу. Потім налетів «Град», і зима навколо знову перетворилася на непролазну й смертельну осінь.
В Аеропорті чергували й воювали переважно на другому поверсі. Воювали з третім, як говорили кіборги. На третій просочилися «таргани»-сепари. Навіть другий частково був уже сепарським. За товстою стіною, що й досі стояла, хоч і мала пролом завбільшки в половину дверей, уже були сепари. Одне слово, комунальна квартира, не нудно, як пожартував недавно Сєргєїч.
На першому теж не тільки відпочивали, але й воювали. І з сепарами в підвалі, і з тими, які йшли в атаку навпростець зліткою. Після того як на початку січня чеченці приїхали в Аеропорт, вони кілька разів ходили «в
