Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий
Та родина й не прийняла б його допомоги. Він надсилав їм гроші із Києві, але відповіді не отримував. Врешті-решт він надіслав сім’ї сердитого листа і написав, що одного разу вже врятував їх від в’язниці, але вдруге цього не робитиме. На відновленні контактів із сім’єю наполіг київський куратор Сташинського: відправляючи його за кордон, комітет хотів чимось прив’язати його до рідних, щоб у разі чого мати важелі впливу на агента.
Сестри й батьки не хотіли його й бачити. Врешті-решт у січні 1954 року він відновив стосунки з родиною через старшу сестру Ірину. Вона сказала, що він може приїхати додому, але без благословення батька він на це не наважився. Батько погодився зустрітися і сказав, що дозволяє синові приїздити додому. Тільки тоді Богдан ризикнув з’явитися в рідному селі. Та його стосунки з родиною все одно були далекі від теплих. Сестра Марія не сказала йому ані слова. Мати спитала, чи справді він убив Маріїного жениха Івана Лабу, але Сташинський відповів, що не може про це говорити. Мати примирилася із сином, сказавши, що Лабу все одно рано чи пізно вбили б. Вони старалися про все забути.
Богдан розповідав, що працює на секретній радіолокаційній станції і не може приїздити часто. Батько Сташинського, однак, знав, що насправді він працює в КДБ – він регулярно зустрічався з офіцером КДБ, який передавав гроші й листи від Богдана. Якось батько навіть попросив цього чоловіка допомогти сестрі Сташинського Ірині, з якою у Богдана були особливо близькі стосунки, придбати квартиру у Львові. Йому пішли назустріч. Згодом Ірина назве свою доньку Богданою, можливо, на честь брата.
Тепер у сім’ї були гроші, що викликало заздрість сусідів і сприяло чуткам, що їм платять за зраду односельців. Новина про вбивство Степана Бандери дійшла в Борщовичі через західні радіоголоси й чутки, але ніхто в родині й уявити не міг, що смерть символу опору радянській владі на совісті їхнього Богдана[214].
Родина Сташинських не була в захопленні від шлюбу сина з Інґе, невістка, яка не говорила ні російською, ні українською, їм не сподобалася. Але нема куди дітися. У селі їх приймали гостинно. Сусіди Сташинських згадували, що Богдан з Інґе багато часу проводили в саду. Ще вони з’їздили до Львова. Там Інґе мало сподобатися більше, ніж у Москві, – львівська архітектура, ратуша, площа Ринок могли нагадати їй рідну Німеччину. Не рахуючи двох передвоєнних років, польський, а до того австрійський Львів жив під радянською владою тільки з 1944-го, і тільки після війни, яка забрала поляків і євреїв, він став суто українським містом.
Радянські екскурсоводи підкреслювали давньоруське коріння міста, його українське минуле і нібито сильний зв’язок з Росією. Неодмінно завважували, що на початку ХVІІІ століття у Львові побував Петро І – він вів переговори з польською шляхтою, щоб зібрати союз проти Карла ХІІ. Українці справді віддавна жили у Львові, але більшість людей, яких Інга бачила на вулицях у серпні–вересні 1960 року, перебралися в місто з довколишніх сіл після війни. Богдан Сташинський – один із десятків тисяч селян, які приїхали до Львова у пошуках освіти й кращої роботи. Це було місто його молодості, тут наприкінці 40-х років він вступив до педагогічного інституту. Дві його жертви також провели у Львові юні роки: Степан Бандера вивчав лісове господарство, а Лев Ребет і його дружина – право. Богдан цього не знав, а якби й знав, то не міг сказати Інґе – вона гадки не мала, що робить її чоловік у КДБ[215].
Гуляючи вулицями старого міста й садками Борщовичів, подружжя вільно говорило про майбутнє – прослушки тут не було. Інґе чекала дитину. Цей факт від КДБ вони приховали, але невдовзі доведеться повертатися в Москву, а там цього не сховаєш. Тіло рано чи пізно викаже секрет (дитину зачали, ймовірно, наприкінці липня, коли подружжя знайшло загадкові проводки), крім того, у квартирі працювала прослушка.
Через день після повернення Сташинських-Леманів з України Сергій Саркісов порушив це питання. Він почав здалеку, нагадавши, що в їхній ситуації не може бути секретів від начальства, навіть якщо йдеться про особисте. Богдан зрозумів це як натяк: КДБ знає про вагітність, тож він «добровільно» повідомив новину. Здивування чекіст не виявив і сказав, що народження дитини може все змінити. Саркісов із притиском спитав, чи не хочуть вони зробити аборт.
Та Інґе й Богдан хотіли цю дитину. Саркісов не заперечував, але цим справа не закінчилася. «Пізніше він висловився ясніше. Хоч не у формі наказу, але все ж досить чітко він сказав, що було б краще, коли б моя дружина погодилася зробити аборт», – згадував Сташинський. Подружжя не збиралося цього робити, але змінило тактику – ставити незручні питання почав Богдан. Він, як завжди, почав із пояснень, чому пропозиція КДБ добра в принципі, але неможлива на практиці. Інґе, мовляв, мала проблеми з вагітністю раніше, і лікар сказав, що їй доведеться робити операцію, якщо вона захоче народити. І от несподівано вона завагітніла, і вони дуже задоволені, що обійшлося без медичного втручання. У такій ситуації вони не хочуть ризикувати й робити аборт. Саркісов відмовився від ідеї аборту, але запропонував подружжю віддати дитину в дитячий будинок, запевнивши, що віддати дитину країні – це велика честь. Вони сказали рішуче «ні». Врешті-решт комітет поступився, і їм дозволили народити[216].
Сташинські опиралися і на якийсь час досягли свого, але Богдан невдовзі помітив, що ставлення начальства до нього починає мінятися. Уроки німецької припинилися – Ельвіра Михайлівна, репетитор з німецької історії, географії й етикету, раптом кудись зникла. Саркісов сказав, що її відправили на Захід. Сташинському не було що робити, крім як завершити кілька перекладів, замовлених комітетом. Богдану казали, що його вивчать на перукаря, і разом з дружиною вони зможуть відкрити свою
