Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

Поки керівництво та розвідувальні служби Радянського Союзу і Сполучених Штатів вели пропагандистську війну, щасливі молодята Богдан Сташинський та Інґе Поль, тобто подружжя Леманів, почали підготовку до нелегальної агентурної роботи. Сусіди знали їх під прізвищем Алєксєєви. КДБ виділило їм однокімнатну квартиру в московських новобудовах, а коли Інґе почала протестувати, переселили у квартиру з меблями в Останкіно, де жили не тільки робітники, а також інтелігенція і службовці. У середині 60-х в Останкіно поставлять пам’ятник покорителям космосу і багатьом вулицям дадуть «космічні» назви: Зоряний бульвар, вулиця Корольова (конструктор супутника і перших радянських ракет), вулиця Фрідріха Зандера (піонер ракетобудування). У кінці 60-х в Останкіно збудували телевізійний центр і телевежу, певний час це була найвища споруда у світі[204].

З центру міста в Останкіно Інґе з Богданом поверталися на метро до станції «ВДНГ». Виставка досягнень народного господарства була задумана як вітрина радянського науково-технічного й економічного прогресу. Знаменитий фонтан «Дружба народів», прикрашений фігурами жінок у національних костюмах, символізував єдність радянських республік. Наскільки демонстровані там інновації відповідали реаліям радянського повсякдення, відвідувачі виставки могли судити самі. Така ж різниця існувала між пропагандою і реальним життям. Інґе з Богданом досить довго прожили в радянській столиці і мали нагоду зважити всі «за» й «проти» радянського експерименту.

Богданове начальство добре знало різницю у рівні життя між Радянським Союзом і Європою, зокрема Східною Німеччиною, і намагалося пом’якшити контраст. Керівництво комітету не могло змінити повсякдення і тому робило ставку на ідеологію. КДБ розробив цілу програму індоктринації і реінтеграції Богдана в радянське суспільство. Його дружина мала стати «радянською людиною». Богдан двічі, а то й тричі на тиждень вивчав німецьку мову з репетитором, крім того мав прочитати багато літератури. Саме в Москві він почав активно читати газети. Його цікавила радянська і світова політика. Сташинський купував не тільки радянську, а й іноземну пресу, щоправда, закордонний асортимент обмежувався виданнями західних компартій.

Пізніше Богдан згадував, що місяці, проведені у Москві, стали для нього часом протверезіння, але не того, на яке розраховував КДБ. З книжок, виданих для перекладу, одна Богдана вразила особливо. «Це була книга призначена для німецьких переселенців, – її назви я тепер не пригадую, – що містила зведення інформацій про умови життя в Південній і Північній Америці, Африці, а також в Європі, – згадував Сташинський. – Я зробив переклад і при цьому вперше досить докладно ознайомився з умовами життя в інших країнах; з другого боку я знав умови життя в Москві, робив порівняння і завжди підраховував, скільки заробляють робітники там і тут. У першу чергу я звертав увагу не на гроші, а на політичну і господарську структуру. Я бачив перед собою соціялістичну і капіталістичну системи, але про злидні і страждання людей, які я в Москві з досвіду знаю, я нічого почути не міг»[205].

Москва мала особливий статус – радянську столицю постачали товарами набагато краще за інші міста СРСР. Але й там постійним фоном життя були довжелезні черги за основними товарами, тому Виставка досягнень народного господарства здавалася суцільним блюзнірством. 1960-й склався більш-менш успішно у промисловості, але другий рік поспіль був неврожай. Якщо 1958-го колгоспи дали державі близько 42 мільйонів тонн пшениці, то 1959-го – майже 34 мільйони, а 1960-го – менше 31 мільйона. Дефіцит продовольства 1960 року відчувався по всій країні. Кореспондент «Лос-Анджелес таймс» Роберт Гібсон працював у Москві наприкінці 50-х і згадував, що коли в січні 1960-го виїхав за межі столиці, то побачив, що «основні харчі взимку – це капуста, приморожена картопля, часник і хліб. Апельсин або шматок м’яса були цілою подією. Задоволень у житті було мало».

Багато радянських знайомих Гібсона мали упривілейований статус, адже їм було дозволено спілкуватися з іноземцями, але й вони мусили годинами стояти у довжелезних чергах. «Їм дуже хотілося матеріального комфорту, – писав згодом Гібсон. – Як і більшість росіян, вони зазнали великих страждань під час війни і сталінського терору, а в мирний час пріоритет постійно віддавали металургії, машинобудуванню і найбільше озброєнню. Цинізм став їхнім світоглядом. А часом і горілка». Цинізм виростав із прірви між обіцянками партійної пропаганди і життям простих людей. «Коли я працював тут кореспондентом, – згадував Гібсон, – Хрущов часто хвалився, що Радянський Союз дожене Сполучені Штати за рівнем промислового виробництва до 1970 року, а до 1980-го пережене і залишить далеко позаду. Лідерство СРСР у космосі, супутник і проби місячного ґрунту додавали цим заявам правдоподібності»[206].

1961 року Радянський Союз почав купувати зерно за кордоном, особливо в Канаді, щоб покрити внутрішній дефіцит. Наступного року перебої з харчами і підвищення цін на м’ясо й молоко спричинили масові протести по всій країні. У місті Новочеркаську Ростовської області страйк робітників перетворився на бунт. Хрущов відправив на місце делегацію, у складі якої був Олександр Шелепін, секретар ЦК партії і донедавна голова КДБ, але чиновникам не вдалося зняти напруження. Московській делегації довелося тікати від розлючених робітників, після чого солдатам наказали відкрити вогонь – загинуло понад два десятки протестувальників. Хрущов не збирався робити поблажки. Сотні людей було засуджено, сімом винесли смертний вирок і розстріляли. Про новочеркаські події заговорили тільки наприкінці існування СРСР[207].

Інґе Поль на собі відчула усі радості радянського побуту та пропагандистську брехню і скаржилася чоловіку на нестачу продуктів у магазинах, зокрема картоплі. Антирадянськими настроями ситий не будеш, а якісні продукти завжди в дефіциті. «Ти не дурна людина, – казала Інґе чоловікові. – Як ти можеш всерйоз ставитися до всього цього?» Він розумів, що правда на боці дружині. «Ти ще прийдеш до себе. Усе це зовсім інакше, ніж ти собі вбив у голову», – казала Інґе. Під впливом Інґе Богдан почав порівнювати СРСР не тільки із Заходом, а й із нацистською Німеччиною. Чекісти дали Сташинському біографію Вільгельма Канаріса, начальника військової розвідки при Гітлері. Прочитавши книжку, він дійшов думки, що між спецслужбами нацистів і комуністів не було різниці. Потім він згадуватиме: «У розмовах з моєю дружиною ми дійшли переконання, що в загальному немає ріжниці між ґестапо і тим, що діється тут. Ґестапо можна порівняти з Комітетом державної безпеки»[208].

КДБ навряд чи сподобалися б такі порівняння, тому Богдан робив усе, щоб розмови з Інґе лишилися між ними. Переїхавши у службову квартиру, Богдан одразу перевірив її на «жучки». Обдивився кожен кут і всю електропроводку, але нічого не знайшов. Якраз тоді шпигунська війна нагадала всьому світові про довгі вуха КДБ. Наприкінці травня 1960 року, намагаючись нівелювати