Окопні історії: фронтовий щоденник - Дмитро Степаненко
Одного дня спостерігач помітив, що хтось вовтузиться на териконі. Гукнув зенітника. Точна і щедра черга із зенітної установки рознесла Віку в пух і прах.
Хто зайвий?
На одному з блокпостів є все. Запасна форма і купи харчів, біноклі, рації, електрогенератор, тепловізор, легковик.
— Ох ви і жирно живете! — заздрять сусіди. — Наші волонтери допомагають від щирого серця, але не ті фінансові можливості. Навіть не ризикнемо тепловізора у них просити або щось подібне.
— Залишки розкоші. Більше ми нічого не отримаємо.
— А що трапилося?
— Нізащо не вгадаєте. Бариги, які через лінію фронту метал, вугілля і різну контрабанду возять, подарували нашому командиру джип. Щоб ми їх не помічали. І цей наївний тормоз почав усім розказувати, що джип — подарунок волонтерів. А волонтерська група — хлопці не лише при грошах, а ще й зі зв’язками. Перевірили, що до чого, і чемно послали нас на три букви: «Якщо у вас є волонтери, які джипами розкидаються, то хай вони вас і рештою забезпечують. А ми тим часом комусь іншому допомагатимемо».
— Загалом правильно сказали. Проміняти годувальників на спекулянта! Уявляю, як їм прикро.
— Так отож. Люди останню сорочку для армії віддають, а тут… Що казати? Залишається лише чекати, коли нашого дятла або на підвищення заберуть, або якось пристрелять.
КПП
КПП восьмого блокпоста влаштоване прямо на мосту через водний канал. Поки чергові перевіряють документи і салон однієї машини, решта чекають, пасажири виходять і розмовляють. А якщо в черзі стоїть автобус, можна багато цікавого почути.
— Біля мого під’їзду на лавочці постійно двоє даунбасівців сидять. Чи то у них пост такий, чи то когось охороняють. І якось біля них на дротах сіла ворона. Раз каркнула, другий. Один бандюган бере автомат і цілиться у ворону, хотів пристрелити.
А інший йому: «Із автомата любий дурень попаде. А ти спробуй підствольним гранатометом її зняти». Той прицілився і вистрілив. По вороні не попав, граната влетіла у вікно на іншому боці вулиці й відірвала мужику ногу. Так вони пів дня з цього випадку сміялися.
— Да, дожилися… А в мене під вікнами установка «Град» стоїть. От я і не знаю, що тепер буде. Якщо «Град» почне стріляти, вікна повилітають.
А якщо по ньому укропи стріляти почнуть, то можна і без квартири залишитися.
— Мальчікі, кагда же ви нас асвабадітє? Сіл уже нєту тєрпєть, — вмикає режим патріотки тітка з мікроавтобуса.
— Цей бус таксує з Горлівки у Дзержинськ, возить пенсіонерів пенсію отримувати, знімати готівку в банкоматах і затарюватися в супермаркетах, — пояснює мені Циган.
— А чого ж твій синочок тебе не «асвабаждає»? — хочу запитати її я. Нема сенсу. Синочок або воює на тій стороні, або, у кращому випадку, уже десь у Києві вибиває статус біженця. Карга пів року тому бігала з плакатом «Путін, ввєді вайска!», а тепер кричить «Ми хатім в Украіну». Не тому, що сталося диво і відчула себе патріоткою. Їй просто набридло щотижня стриміти у черзі на блокпостах і платити таксисту.
Під час усіх цих розмов з’являється нагода тихо, не привертаючи увагу, перемовитися з інформаторами. Патріоти з Горлівки щодня повідомляють про переміщення найманців та кацапської техніки і місця їхньої дислокації. Наше завдання — звіряти дані з кількох джерел і передавати на «Ліру» (позивний гаубичного дивізіону, який прикриває нашу бригаду). Одного дня пройшла інформація, що в Горлівку з москальської бригади прибув загін спецназу. Якщо спецура, то переночують і наступного дня розлізуться по всій передовій у вигляді диверсійно-розвідувальних груп. Наші командири довго не думали, гаубиці довго не цілились.
Після десятої вечора за кілька кілометрів позад нас озвалася артилерія. Снаряди пролітали над нашими головами й майже хвилину гуділи в повітрі. Обробляли не лише спецназ, а й інші ворожі об’єкти. Сєпари навмання випустили кілька пакетів «Градів» і намагалися дістати наші гаубиці за допомогою своєї артилерії. Дуель затягнулася до світанку.
Вранці ми з Кривбасом уже напевно знали: артилерія спати не заважає. А якщо це своя артилерія, то навіть незважаючи на шум почуваєшся набагато спокійніше.
Це був десятий день нашої зміни. Повертатися не хочеться. Ближче до обіду телефонуємо Старшині:
— Нас забирати сьогодні будуть?
— Взагалі-то збиралися, але у зв’язку з масованими артобстрілами комбриг заборонив машину у вашу сторону відпускати. Трасу обстрілюють. Цілу ніч так гепало, наче між нами не тридцять кілометрів, а три поля. Кажуть, що наша Ліра якийсь спецназ накрила вночі. Мужики, ви як там? Це хоч не по вас стріляли?
— Стріляти стріляли, але по нас не влучали!
— Ну, удачі, я думаю, днів через два-три вас таки змінять.
— Ми би тут до дембеля залишилися, можете не поспішати.
— Розумію. Я б і сам там на довше завис, але ж це не від мене залежить. І ще одне, Клавіша десь на восьмому броню свою забув, заберіть її, могорич уже самі з нього зіб’єте.
— Добро. Бувай!
— Мужики, ми у вас тут ще трохи потусуємося, — уже своїм.
— Чудово, а то не встигнеш з людьми познайомитися, як їх міняють. А ви нам підходите, — зрадів Толік.
— О, завтра наш третій вояка приїжджає, Секрет укомплектований, попрошуся у відпустку, — ще більше зрадів Мамай.
Старший Розвідник розпалює вогонь
У землянці він з’явився несподівано. Зайшов, кинув бруднющого наплічника на лежанку й одразу почав розповідати про себе:
— Я Старший Розвідник. Мене як призвали, комбат погортав військовий квиток, подивився на мене і сказав: «Із твоїми знаннями і досвідом треба служити в Генштабі, тоді ми війну за три дні закінчимо». І відправив на дальній блокпост.
Я глянув на Кривбаса, по обличчю якого вже розповзалася широка посмішка. Ось хто звеселить наші сірі будні.
* * *
Зранку Старшому Розвіднику доручили розпалити вогнище.
Він поклав навхрест два цурпалки з руку завтовшки. Хлюпнув бензину. Підпалив. Бензин вигорів, дрова навіть не почорніли.
Збільшив порцію бензину. Результат аналогічний.
І так поки півторашка з бензином не спорожніла. Слідом згоріли весь папір і стратегічний
