Окопні історії: фронтовий щоденник - Дмитро Степаненко

— А ви розумієте, що назад ми навряд чи всі повернемось? Мені би дуже хотілося зустрітися з вами в повному складі після війни, живими й здоровими. Я для цього зроблю все, що від мене залежить. Але ж ми їдемо на війну, й може статися всяке.

Ми трохи позамовкали. Кожен задумався. І не хотілося дивитися в очі товаришам. «Зі мною усе буде добре, але ж комусь із них не пощастить. На те вона й війна». Приблизно так собі й міркували.

Більше я ніколи не думав на цю тему. На війні швидко вчишся жити сьогоднішнім днем.

АТО

На фермі

Трохи випередивши колону, першою на місце приїхала розвідка. Ферма. Напіврозвалені корівники. Сухі бур’яни по груди. У пошуках розтяжок та іншої нечисті обійшли периметр. Чисто. Вибрали місця для постів і по четверо на кожному з них зайняли кругову оборону. Під’їхала колоною уся бригада, почала облаштовуватися. Уже в сутінках нам, нарешті, дозволили залишити на постах по двоє чатових і розгорнути намет для себе.

Штатного розвідувального підрозділу в бригаді не було, але командир знайшов вихід. Половину комендантського взводу укомплектували мобілізованими десантниками і розвідниками. Таким чином отримали дві розвідувальні групи по вісім чоловік. Я строкову службу служив у військах спецпризначення, тому теж потрапив у комендантський взвод. У позаштатний підрозділ командира призначити не могли, і розвідка жила в окремому наметі вільним козацьким товариством. По документам комендачі, по факту — розвідники. Приходив зі штабу начальник розвідки бригади, «нарізав» завдання, а ми їх відпрацьовували. Ходили на пости з охорони периметру бригади і щодня виділяли по кілька чоловік для супроводу командування на виїздах.

Два тижні чергували безперервно у три зміни, дві години через чотири.

Дві години стоїмо на посту.

Двадцять хвилин щоб прийти з нього і роздягнутися в наметі.

Три години двадцять хвилин на те, щоб підкинути буржуйку (листопад, як-не-як), напиляти/нарубати дров, сходити у їдальню поїсти, принести води, заварити чайок, поговорити по телефону, ще раз підкинути буржуйку і виспатися.

Двадцять хвилин щоб прокинутися, одягнутися і знову дійти до поста.

І отак по колу, змінюючи один одного, чотири рази на добу, з дня у день.

Насправді на посту ми не стояли, а копали на кургані позиції, ходи сполучення між ними та шляхи відходу. Позиції перекрили шифером, утеплили мішками із соломою, поробили зручні сидушки і позавішували входи. Осінні ночі холодні, дощі ніхто не відміняв, та й зима не за горами.

Уже через кілька днів я перестав відчувати часові орієнтири, розрізняти вечір і ранок, плутав сьогоднішні і позавчорашні події. Сусідів по намету тижнями бачив лише під час зміни на посту і сплячих. Зате час — летить. Дурні думки в голову не лізуть. І хочеться на передову, там чергують раз, максимум двічі на добу. Курорт!

Добре, що рота забезпечення швидко розгорнула їдальню, бо налагодження решти побуту затяглося. Води вистачало лише на чай і руки помити. Про купання і прання навіть не йдеться. Усі цілодобово важко працюють, і вже на третій день у наметі почало штиняти потом. А за полем з бур’янами — поливальна водойма. Був сонячний деньок, і ми з Кривбасом, прихопивши мило і рушники, стали моржами. Незвично митися в крижаній воді, що аж зуби зціплює. Зате, коли переодягнулися у чисте і вигрілися на сонечку, зрозуміли — і тут не пропадемо.

Того ж дня бригада на допомогу 34-му батальйону на передову відрядила велику групу бійців. Від розвідки теж поїхало вісім чоловік, одна група. Пости і виїзди довелося ділити між тими, хто залишився.

Помалу почали приїжджати волонтери, які назвали наш базовий табір «Корівники». Назва прижилася і розлетілася по усьому сектору.

Не укради

— Земляче, а що це твій автомат такий облізлий і подертий, наче його шашіль поточила?

— Дрібниці! Зате бронебійними кулями намет наскрізь прошиває! — не втрачає оптимізму танкіст.

«Добре бути танкістом на клапані[2]! Своє начальство далеко, місцеве не чіпає. На пости ходити не примушують. Аби лише по тривозі танчик заводився і виїжджав на позиції для стрільби. Їж, пий і відпочивай», — так, чи приблизно так, думав Морський на нічному посту, дивлячись, як догорають дрова у вогнищі.

Морський — земляк, з яким ми познайомилися в одній сотні Майдану. Середнього зросту, трохи масивний, надзвичайно веселий у компанії. Розмовляючи, дуже вдало жестикулює усіма частинами тіла і кумедно змінює вирази обличчя. Словами це не опишеш. Морського треба чути і обов’язково бачити. Він, мабуть, здогадується про свої таланти оповідача і не любить спілкуватися по телефону.

Лап-лап… а дрова таки догоріли. Тобто, взагалі. Рубати дрова вночі — не найкраща ідея, та ще й складна в реалізації. Легше вкрасти. Намет танкістів поруч, лише руку простягни.

— Взяв одну паличку, потягнувся за іншою і згадав того автомата з бронебійними кулями. А ще дірки в стелі. Кардан[3] не брехав, вони таки стріляють прямо в наметі. Якщо дрова посунуться і загуркотять, танкісти стрілятимуть на звук. Ще ніколи так не боявся, коли крав. А коли усередині хтось заворушився, буквально примерз до землі. Оце адреналін!

Шаман

На момент приїзду бригади у 34-му батальйоні залишалося у строю 160–180 чоловік, решта або двохсоті, або трьохсоті, або косарі-дезертири. А під обороною батальйону — дев’ять блокпостів, розтягнутих на п’ятдесят п’ять кілометрів навколо Горлівки. У ній двісті тисяч населення, перший армійський корпус даунбаса і двісті одиниць бронетехніки, якщо вірити фотографіям із безпілотників штабу сектору.

Отже, четверо бійців нашого взводу потрапили на восьмий блокпост 34-го батальйону, а семеро на нульовий. Поїхали на десять днів. Це був як інший світ і точно як інша армія. Повно їжі, одягу, боєприпасів, спорядження. Відсутність дурнуватих командирів. Ясна річ, повертатися ніхто не хотів. Писали рапорти на переведення в 34-й батальйон, телефонували у штаб. Безрезультатно.

— А я можу трохи почаклувати, і ми всі тут залишимося, — видав Шаман передостаннього дня.

Біля кухні накреслив коло, встромив у землю ножа, почепив кілька пір’їн і трохи пострибав з ними. Посміялися як з дурника (хотів би я написати «і забули»). Але забути не встигли. Через пів години посеред кухні пролунав вибух. Командир клапану Будильник загинув, а Слон, Бобік і Домовий наловили осколків і поїхали по госпіталях. Решта повернулися злі на Шамана, і навіть розказувати нічого не хотіли. Через два місяці один