Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Так.

— Народилися 8 жовтня 1901 року?

— Вірно.

— Маємо ордера провести у вашому помешканні обшук.

— Чи можна подивитися ордер?

— Прошу.

Він показав мені папір. Я прочитав: «…ОРДЕР НА ОБШУК КВАРТИРИ…» подальший текст він затулив пальцем. Так я й не довідався, чи прийшли вони лише з обшуком, чи мали також мене заарештувати. Тим часом з другої кімнати вийшов його товариш, військовий того самого рангу і звернувся до мене з питанням:

— Скільки кімнат ви тут займаєте?

— У тій кімнаті мешкаю я, а в цій мій друг Марсель з дружиною і дитиною, третьою кімнатою ми користуємося спільно, як їдальнею.

Він звернувся до Марселя:

— Не заперечуєте бути свідком? — Марсель погодився.

Вони почали дуже старанно копирсатися в моїй та спільній кімнаті, переглянули всі рукописи, пронумерували листки й звеліли мені їх попідписувати. Було їх близько 250. Я запитав, навіщо маю їх підписувати.

— Щоб пізніше не сказали, що ми щось вам підсунули.

Обшук тривав понад дві години. Прийшла Олена з питанням, чи не хочемо ми щось з’їсти. Сержант Дрешер — так, здається, звали того, що робив обшук, — дозволив мені сісти за стіл і повечеряти. Нерви мої настільки були напруженими, що я не міг проковтнути жодного шматка і швидко підвівся. По закінченню обшуку обох кімнат, сержант чемно звернувся до Марселя:

— Товаришу В., чи дозволите зробити обшук і у вас? Ми не маємо для цього формального ордера, але, оскільки ви мешкаєте в такій близькості від Вайсберга, це необхідно зробити.

Марсель кивком голови дав згоду. Цілу годину мене мучило питання: мене заарештують чи обмежаться лише обшуком? Я все ще не хотів повірити в арешт. Моє знервування зростало. Я вийшов з кімнати Марселя і зайшов до сусідньої, у якій був інший сержант.

— Олександре Семеновичу, мусите залишитися тут, — крикнув до мене Дрешер. — Я не маю права проводити обшук без вас.

— Громадянине сержанте, — запитав я, — чи той ордер, що ви показували, санкціонований прокурором?

— Звичайно, ми ніколи не порушуємо закону.

— Чи я можу я пересвідчитись?

— Прошу!

Він ще раз показав мені того самого документа, знову закривши, на жаль, те саме місце пальцем. Звичайно, ордер було затверджено підписом прокурора Харківського військового округу.

Десь біля другої ночі гебісти скінчили свою роботу. Впакували всі документи, мій паспорт, деякі книжки та рукописи, зарубіжні газети й таке інше, написали довгого протокола та звеліли мені його підписати. Забрали чек Фріца Ланге, отриманий мною кілька днів тому. Я звернув їхню увагу, що той чек не є моєю власністю і просив їх його не забирати.

— Товариш Ланге отримає його завтра чи післязавтра.

Вони проглянули всі фотокартки й забрали одну з них, на якій моя дружина знаходилась поруч з військовим комісаром Ворошиловим. Вона організовувала виставку порцеляни в Москві, а Ворошилов відвідав ту виставку. Він завжди був не проти того, щоб сфотографуватися з гарною жінкою.

Марсель мусив підписати протокола як свідок. Потім гебісти встали й попросили мене упакувати мої речі. Олена звернулася до них не без зухвалості:

— Куди ви його забираєте?

— Але ж, Олено, — перервав я її, — чи ти ще не зрозуміла?

Вона обхопила мою шию й почала гірко плакати. Я намагався її заспокоїти, те саме чинили й гебісти. Вона запитала:

— Як довго він пробуде у вас?

— Може повернутися вже завтра вранці, а може, затримається на місяць чи два. Ми маємо все ретельно дослідити. Але ми нікого не кривдимо.

Я попросив Оленку домогти мені зібратися. Узяв якомога більше білизни, теплі шкарпетки, пару хутряних унтів на блискавках. Я придбав їх у Баті під час моїх останніх відвідин Праги і вони викликали своїми металевими застібками невеличку сенсацію в Росії. Я попросив у Оленки ковдру й подушку. Нарешті, взяв ще теплий шерстяний плед, котрий Плачек недавно привіз мені з Копенгагена. Сержант Дрешер втрутився до моїх приготувань:

— Громадянине Вайсберг, то все зайве, — сказав він, — ви матимите там усе необхідне. А якщо вам чогось забракне, то Олена матиме можливість вам усе це принести пізніше.

— Олена зможе також забрати те, що виявиться зайвим?

— Звичайно.

— Тоді краще я візьму більше, ніж замало.

Не знаю вже, який то інстинкт самозбереження надихнув мене на такий вчинок. Я не уявляю, що робив би три роки без своїх теплих речей. На етапах померло багато в’язнів тільки через те, що були вони заарештовані в літньому одязі й не могли вберегтися від холоду взимку. Того одягу, що їм давали, було дуже замало.

Я був готовий і попрощався з Марселем та Оленою: «Марселю, я повернуся. Невинуватих людей не тримають у радянських в’язницях».

Ті слова скоріше були призначені гебістам, аніж моїм приятелям. Що ж до мене, то я вже не мав жодних ілюзій.