Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота - Роман Дашкевич

Війна починалася по залізничних шляхах. Треба все було вантажити у потяги. Це було дуже вигідне для гармашів, бо 12 людей не могли обслуговувати 60 коней і гармати. У вагонах це якось легше вдавалося.

На станції Житомирі був порядок. Хоч потяги не відходили, але вагони, паровози були, хоч і не багато. Треба було зформувати ешельон для батерії. Підставою ешельону були чотири плятформи з гарматами і набійними скринями. Треба було товарних вагонів для коней. Гармаші вишукували порожні вагони. Самі руками пересували вагони, щоб дістатися до порожніх, і ті долучували до плятфоорм із гарматами. У товарні вагони почали по дошках втягати коні. Хоча в Житомирі була рампа для вантаження, але не можна було й думати, щоб дістатися до рампи, або дістати паровіз для пересування вагонів.

Можна було подивляти завзяття дванадцяти гармашів, які вночі серед морозу пересували руками вагони і втягали до них коні. Північ минула, а гармаші працювали. Одна ціль присвічувала всьому: батерія — проти лихої долі — таки буде. Тут не було старшин, наказів — усі працювали, як тільки могли. Усі розуміли, що це революція, війна, відступ.

Командант станції Трохименко хотів помогти, але не багато він міг зробити. Він мав багато інших клопотів, передусім — приготовити потяги для уряду, установ, а не журитися вантаженням коней. Гармаші розуміли, що все мусять зробити своїми руками. Ніхто з них не думав про себе, про голод, студінь, а думав тільки про батерію.

По півночі все було заладоване. Коні їли сіно. Гармаші примістилися у вагонах біля коней, там було тепліше. Хоч і голодні, спали кам’яним сном по страшній цілоденній праці.

Ранком гармаші побачили з великою утіхою, що ешельон батерії стоїть готовий.

Були гармати, набійні скрині, повні набоїв, було 60 коней, але це все було ще далеке до бойової батерії і то в часі війни, бо на це все було тільки дванадцять, хоч і завзятих, стрільців.

Рано гармаші заходилися коло коней. Колишній десятник австрійської артилерії Олеськів порядкував обозний запряг. М. Курах призначав коні до гармат. Дашкевич пішов до міста розшукати команданта станції з Коростеня, щоб дістати від нього панорами до прицілу гармат, телефонічні апарати, що їх вивезено з Коростеня, а далі скласти звіт полк. Коновальцеві. Віднайшов команданта станції з Коростеня і дістав від нього чотири прицільні панорами і два телефонічні апарати.

Р. Дашкевич зголосився у командира СС, полк. Є. Коновальця зі звітом, що привіз гармати і батерія має 60 коней. Полк. Коновалець розповів тоді Дашкевичеві, що день перед тим прийшов з Коростишева відділ — 38 студентів учительського семінара і зголосився у нього, що вони хочуть служити при Січових Стрільцях. Це молоді учні, нижче 18 років, а тільки їх командант є старший, який служив був добровольцем при російській артилерії. Штаб куреня СС видав цим учням трохи одностроїв, кріси і примістив їх у казармах, де була піхота СС. У казармах учні почали вчитися, як стріляти, про тому один так нещасливо пробував кріса, що стрілив і поцілив смертельне товариша. Поцілений помер.

Ця подія подіяла так погано на стрільців, що команданти сотень — сот. Сушко, сот. Чмола і кулеметної сотні сот. Черник не хотіли прийняти цих учнів до своїх сотень. Це було в половині лютого 1918 р. і всі мали в живій пам’яті нещасливий бій під Крутами 29 січня 1918 року, де у бою загинув курінь київських студентів, які хотіли боронити Україну, але не перебули належного військового вишколу.

Коростишівські семінаристи були такі самі, як ті, які полягли під Крутами, тільки були ще молодші і вперше мали кріс у руках. Команда куреня СС хотіла їх відіслати додому, але й це було небезпечно, бо большевики по зайнятті Коростишева могли жорстоко розправитися з ними за те тільки, що вони хотіли вступити до української армії.

Полк. Коновалець розповів Дашкевичеві цілу ту історію із семінаристами і про смерть одного та сказав, що оскільки батерія хоче, то нехай вони ілуть до артилерії, тим більше, що їх командант служив при артилерії, тільки слід уважати, щоб ті хлопці не пострілялися знову як попереднього дня. Дашкевич радо погодився прийняти семінаристів до батерії.

Зараз таки пішов до казарми, щоб познайомитися і переговорити із семінаристами. Віднайшов їх в жалюгіднім стані. Хлопді були змерзлі, погано одягнені, а морально пригнічені по смерті товариша та розчаровані своїми двома днями військової служби.

По балачці усі радо погодилися служити при артилерії. Зараз таки зібралися і пішли на станцію, де стояв ешельон батерії. Там поприділювано їх до обслуги гармат, телефонів, а деяких тимчасово до коней. Їх команданта Олексу Пилькевича призначено командантом чоти.

Настрій у семінаристів поправився. Вони почули в собі, що вони таки потрібні, що будуть служити при такій могутній зброї, як артилерія. Були вони ідейні хлопці, які хотіли боронити Україну, хоча не знали ще, як це робити.

Ніхто тоді не сподівався, що ці молоді хлопці, не то не загинуть на війні, а будуть за кілька місяців підстаршинами і старшинами при великій Гарматній Бриґаді СС, а два з них — Олекса Пилькевич і Сергій Якименко — будуть командирами батерій. За російськими „уставами” батеріями командували звичайно підполковники.

Батерія мала вже 49 людей. Цього було замало, щоб батерія могла бути вповні боєздатною, та все ж таки можна було якось справу вести.

Усіх гармашів поприділювано так, що кожна гармата мала обслугу, зложену з одного вишколеного гармаша австрійської служби і семінаристів. Зараз таки почато обучувати семінаристів, як обслуговувати гармату. Науку цю переводжено коло гармат на плятформах. Була вже обслуга до двох телефонічних станцій і було кому ходити коло коней.

Гармашів у батерії було замало і тяжко було знайти нових добровольців. Коней було також замало.

Перші двадцять гармашів розшукували нових добровольців поміж полоненими галичанами в Житомирі, а потім по всіх станціях, куди батерія переїздила. Сот. І. Чмола, командант ІІ пішої сотні, звернувся до батерії з пропозицією, щоб