Українська література » Публіцистика » Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Читаємо онлайн Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
чисто біольогічних функцій. Може це цинічно, але це було так. В цій справі я вже й досвід мав.

На початках революції, ранений, перебував я на посаді Начальника студентської старшинської школи. Властиво, це була тимчасова моя командіровка, бо мені тоді вже запропонував Генерал Адамович, що повнив догляд над усіма військовими школами і Генеральним Штабом, обняти Іркутську військову шкільну округу (6 шкіл). Хоч контінгент учнів моєї школи був і високий, проте я кілька разів виладовував піднесену агітаторами атмосферу досить примітивними способами: нпр., передбачаючи якісь бурхливі вбори школи, я дозволяв на той час тим, що бажали, йти до міста на відпустку: від перспективи побачитися зайвий раз із дамою або попасти до дому на смачніший обід, мало хто міг відмовитися. А я бачив тоді збентежені фізіономії панів "головачів"… Вони казали: "На жаль, маси(?!) ще мало підготовлені!"

У перший день революціі мене "качали" студенти, а також і салдати: Що до студентів, тут дійсно були підстави, бо я ніколи не надуживав своєї влади і часто приходив на допомогу студентові-юнкерові, коли жандармерія починала чіплятися до нього за старі, як влучно висловлюються Чехи, "залежітості". Крім того, часто вечорами я заходив до їхньої авдиторії й ми в невимушеній розмові дискутували на теми, які формалістам були й не до вподоби. Річ у тому, що, буваючи час од часу в Петербурзі, я близько зустрічався там з членами Державної Думи, бачив на власні очі, як насувається на Росію політична катастрофа і, в міру моїх сил і такту, підготовляв мою школу до можливих психольогічних стрясень. Повторюю, були певні підстави для того, щоб у перший день революції юнкери школи не кинулися на своїх старшин та не почали їх нищити, як це траплялося по инших містах, а тому відповідало й становище салдатів школи. Тут я трохи зацікавився й навіть запитав одного із них, що цілком "засапався" від стараного "качания" свойого "контр-рево-люційного" Начальника: за що, властиво, він мене дякує? —"А якже, ви ж дивилися, чи у нас цілі чоботи, чи досить соломи в матрацах та чи добра їжа!" — відповів він.

Між іншим, із часу мого керування школою в Одесі, цікавий спогад передав мені бувший портупей-юнак школи, нині інж. п. Василь Бибік, що був поручником української Армії і учасником Зимового походу: "3. березня ст. ст. 1917 року вперше відбулась в Одесі величава українська маніфестація організованого громадянства міста, разом з військом. Наші дві школи прапорщиків студентського складу також брали участь у цій маніфестації. В I школі мій старший річник мав чимало свідомих українців, які одвідували "Українську Хату" в Одесі (головою був знаний військовий лікар, полковник Луценко — перший самостійник в Укр. Центр. Раді, що в 1919. році загинув на Поділлю в бою проти червоних москалів.)

Отже в "Укр. Хаті" було декількома юнаками-студентами 2. березня ст. ст. засновано спілку укр. юнаків у I школі. (II школа мала тоді молодший річник, який в більшости складався з москалів). Головою спілки був син відомого українського письменника Коцюбинського, — тоді юнак, а нині дипломат-урядовець СССР. В ніч з 2. на 3. березня дами-члени "Укр. Хати" — наспіх, але старанно вишили чудовий український прапор для нашої юнацької укр. спілки, під яким ми й вийшли 3 березня на улиці Одеси. Першим прапороносцем був юнкер, нині інж. Сергій Колінський, б. старшина Української Армії. Школи йшли під червоним прапором. На подвіррі касарень 14. стріл. полку, де були розміщені обидві студ. школи старшин, вишикувались юнаки обох шкіл, а українці під своїм жовто-блакитним прапором стали окремо. В цей момент трапився якийсь голосний інцідент між Начальником II школи, полковн. Л.-Гвардії М. Омеляновичем-Павленком та завідуючим школами армейським полковником Васильєвим. Між иншим, адьютантом цього Васильева був штабс-капітан Орлов, по походженню українець, згодом активний український старшина і громадський діяч.

Нас, українців, дуже цікавила причина інціденту, бо українці з II школи зголосились до нас, щоб йти під укр. прапором. Вийшовши на улицю (Канатна), розташувались в такому порядку: I школа під червоним прапором, далі українці — під жовто-блакитним прапором і II школа під червоним прапором; за ними кулеметний батальон, а далі, позаду, Артилерійська (гарматна) школа. Лівим боком їхав на коні од голови проводу шкіл Начальник II школи полковник гвардії Омелянович — Павленко і, зупинившись біля укр. прапору, звернувся до мене з запитом: хто йде під цим прапором. Я відповів, що українці — нащадки запорозьких козаків. Полковник Омелянович-Павленко з приємною усмішкою заявляє, що він єтакож нащадок славних дунайських козаків і був би радий їхати під цим чудовим прапором. Я відповів, що цим зробить нам велику честь. Полковник Омелянович-Павленко поїхав далі оглядати свою школу, а ми в цей час передали українцям з II школи, що їх Начальник їхатиме на чолі українців і у нас дуже збільшилася кількість, так що українці виглядали дуже імпозантно. "Одеський Листок" з 4 березня 1917 року про це писав так: "Під час вчорашньої маніфестації Одеса була заскочена несподіванкою, бо популярний в Одесі Нач. II студентської школи юнаків, полк. гвардії, георгієвський кавалер, з перевязаною раненою рукою, на чудовому рижому коні вів свою школу під сепаратистичним "українським прапором."

Із цього уривку споминів п. інж. В. Бибіка бачимо, що хоч у юнаків були піднесені нерви революційними подіями, вони все ж зауважили, що в горі не все було гаразд.

Справді, полковник Васильєв, типовий стараний службовець, ніяк не хотів схопити, що революція була доконаним фактом й що треба діяти відповідно до нової ситуації.

Річ в тому, що "летучками", в ніч з 2 на 3 березня, юнаків школи було запрошено взяти участь в загальній військовій маніфестації. Полковник Васильєв все хотів дістати на цей крок апробату Штабу Округи. Я ж йому доводив, що справа ця безнадійна, тим більше, що телефон в руках революційної влади, а поки він буде домагатися розпоряджень, школи вийдуть з нашого послуху, а це вже буде непоправима хиба.

Зрештою, після довгих вагань, він схилився до моєї думки — школи взяли участь у маніфестаційному поході в повному муштровому порядку.

***

Вертаюсь до Катеринославу. Отже, передовсім, я рішив сильно розвантажити мої касарні, які на той час буквально були вщерть набиті "гарматним мясом"; ні сили кадрів, ні матеріяльна

Відгуки про книгу Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: