Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Ледве розглянувшись на новому полі своєї діяльности, я почав шукати дороги й до наших національних кругів. Це було не так легко, бо не було на той час жадного українського клюбу. Лише в одній крамниці мені сказали, що головою Ради є адвокат Шкамарда. От я й рішив удатися до нього. Мені пощастило знайти його у себе вдома, при спокійній домашній праці. Шкамарда приняв мене дуже радо, але що до української справи, то тут він певно вже добре попікся, бо був повний песиміст. Проте обіцяв мене запросити на майбутнє засідання Губерніяльної Національної Ради. Чекав я на це засідання тижнів 4–5, а за той час поробив декілька знайомостей з українськими старшинами залоги: вони були хоч зовсім молоді, але з запалом та енергією, — призвіща де-яких собі пригадую — то були: поручник чи штабс-капітан С. Є<фремів>, його брат — поручник Олександр, підпоручник Саква, Миколаєнко та инші.
Оглянув я й мої "війська": картина була ще гірша, ніж в Одесі. 3 усієї маси трохи краще репрезентувався баталіон Юрієвських кавалерів та запасні кадри кінноти; старшини в місті було багато й була вона зорганізована в Союзі із політичним напрямком — частинно "Временного Правительства", а частинно "Корніловського". До українскої справи члени Союзу ставилися здебільшого безсторонньо. Мої найближчі помішники були в більшости вже "перезрілі" полковники й підполковники, сильно перевтомлені щоденною боротьбою з демагогією й реагували на життя лише в тій мірі, щоб якось самим вилізти з тої завірюхи, в яку вони, мимо їх власного бажання, час від часу встрявали.
Переді мною встало питання: на кого спертися? Вирішення цього питання я одклав на пізніше і поставив його в залежність від моєї майбутньої зустрічі з українськими провідниками. На черговому засіданні з членами Губерніяльної Ради я мав надію увійти з ними у сталі зносини.
Врешті, з початком жовтня, відбулися так довго мною очікувані збори Губерніяльної Ради. Вони були й численні і політично досить солідно представлені, бо всі тодішні активні (а рахуватися доводиться лише з елементом активним) течії були представлені сильно й через те презентувалися авторитетно: Мазепа, Феденко й Романченко представляли партію с. д., Коробчанський, проф. Федорів, С. Бачинський, Усик-Базилевський — партію с. р. Партія с. ф-ів була представлена Ф. Єфремовим.
Тут я вперше також побачився з такими видатними, кожен у своїй галузі, діячами Катеринославщини, як проф. Біднов, маляр Магалєвський, педагог Вировий, інжинір Труба, Синявський… Підчас усієї дальшої моєї служби Украіні мені доводилося дуже часто зустрічатися з цими особами, що здебільшого відогравали видну ролю в бігу революційних подій. Де-які з них навіть і по сьогодня є моїми приятелями. Більшість із них належать до тих унікумів на нашій українській ниві, які здатні шанувати й инші політичні погляди, здатні підпорядкуватися, здібні на жертву, на подвиг. Властиво кажучи, збори Губерніяльної Ради Катеринославщини були взагалі першими політичними зборами, де мені довелося взяти особисту відповідальність і значну участь.
По відкритті зборів, після де-яких питань інформаційного характеру, голова, адв. Шкамарда, уділяє слово мені й ось — на трибуні полковник гвардії (моє призначення генералом через революційні події запізнилося й переведене в життя — при гетьманаті). Я ставлю собі завдання ударом по національному моменту добитися відслонення з боку ріжних угруповань їх позицій: а саме, як далеко вони мають намір іти в національному питанню й якими ресурсами вони диспонують і т. д.
Мою промову, висловлену військовим темпом, зустрінули довго не стихаючі оплески й тим морально апробовано. Лишилася друга частина справи — ресурси. Після мене, по черзі, говорили заступники майже всіх груп і організацій. Була повна однодумність, стверджували, що треба продовжувати діло з новим напруженням. Романченко[4] закінчує свою промову висловом: "Нам кинуто рукавичку — ми її підіймаємо."
Цим засіданням між мною, як Начальником Залоги й членами Ради був усталений контакт, який не переривався аж до мого одїзду до Київа. Цей контакт був для мене дуже цінним і ступнево перейшов у дружню, інтимну військово-політичну співпрацю. Я абсолютно не втручався в царину політичну. Моїм змаганням було — дати Губерніяльній Раді до розпорядимости збройний апарат, на який вона могла б, коли буде треба, спертися, в своїм поході до здобуття нових політичних позицій. Часто й вночі зявлялися до мене представники партій від Ради з тою чи иншою інформацією, порадою чи пересторогою. Особливо часто одвідував мене "огнений" С. Р. Мені він надзвичайно подобався, — всяким ускладненням він захоплювався, — видко, що він був з природи спортсмен; під час студіювання обстановки він подавав надзвичайно влучні вказівки, йому я маю завдячувати й більше зрозуміння тодішньої скомплікованої ситуації.
Крім цих національних чинників, мені довелося матиділо й з комісаром Тимчасового Правительства, шт. — капітаном артилерії Лоським, фігуроюмало виразною, який все намагався ще спасти в Губернії престіж Тимчасового Правительства. Нераз відбували ми у нього довгі засідання, які не мали жодного практичного значіння, бо "Совіти", (куди, як філії, входили й наші групи), паралізували всі його заходи, якщо вони не були їм по дорозі, а це останнє траплялося дуже рідко, з огляду на істотне розходження в поглядах на зміст і мету революційного руху.
Мій плян був — зорганізувати хоч невеликі, але дійсні військові частини, які могли б запалитися національною ідеєю і в усіх майбутніх виступах бути точкою опори для наших організацій вільного козацтва, залізничників, поштовиків та инш., які — треба зазначити, — були вже й тоді в стадії доброго розвитку. Я намітив собі низку частин, де була ще можлива організаційна робота й рішив ступнево підсилювати їх відповідними кадрами. Що до инших частин, то я занявся тим, аби зменшити їх вибухову силу, яка була в безпосередній залежности від маси і ступня турботи про задоволення їх
