Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Денис Володимирович Журавльов

сторінках цієї книжки Обидовський, Войнаровський, Мокієвський, Трощинський, Зеленський, Горленко, Орлик, Герцики, Мировичі – всі вони були представниками нового покоління української правлячої еліти, яких висунули на перший план їхня спорідненість із володарем України, їхні особисті якості та відданість гетьманові. Така кадрова політика допомогла гетьманові не просто пережити скрутні часи перших років правління, але й понад двадцять років зберігати в своїх руках усю повноту влади, керуючи українською зовнішньою та внутрішньою політикою значною мірою на свій розсуд.

Проте давалося це Мазепі дуже нелегко. Адже до самого кінця його гетьманування боротьба серед української вищої старшини за владу то розгорялася, то дещо затухала, але ніколи не припинялася остаточно. Перший серйозний демарш опозиційних сил стався в 1688 році, коли Леонтій Полуботок, Данило Апостол та кілька інших старшин почали листування із Кримом та запорожцями за спиною у гетьмана, маючи на меті якісь ворожі щодо нього політичні комбінації. Обох обвинувачених було позбавлено посад і заарештовано, так само як і генерального осавула Войцу-Сербина, київського полковника Коровку-Вольського та переяславського – Дмитрашку-Райчу. Щоправда, згодом усіх звинувачених випустили з в'язниці, а Апостолові навіть повернули полковницьку посаду. Проте антигетьманська опозиція не заспокоїлася. Не зумівши скористатися вельми сприятливою ситуацією 1689 року, коли Мазепа їздив до Москви і застав там державний переворот, в результаті котрого до влади прийшов Петро І, Михайло Са-мойлович все ж мріяв, що йому вдасться «зняти гетьманові з плеч голову» і самому захопити таку принадну булаву. Для цього він разом з кількома іншими старшинами затіяв небезпечну інтригу з наклепницькими листами. У березні 1690 року в Києві було поширено лист-прокламацію, в якому Мазепа звинувачувався в тому, що він разом із Голіциним збирався «искоренить, погубить и в ничто обратить престол», тобто зжити зі світу Петра І. Гетьман особисто проводив розслідування цієї справи, причому виявив навіть певний талант слідчого – так, спілкуючись із російськими представниками, він авторитетно заявив, що лист (написаний польською мовою) насправді був написаний не в Польщі, адже містить слова в таких граматичних формах, яких би не вжив справжній поляк. Ниточки вели до Михайла Самойловича та його приятелів. Проте остаточно небожа гетьмана-поповича згубила так звана справа «ченця Соломона». Оригінальну сучасну трактовку епізоду з Соломоном подає український дослідник С. Павленко. Він намагається довести, що справа із Соломоном була реальною спробою гетьмана Мазепи встановити дипломатичні контакти з польським урядом з метою подальшого тривалого союзу Гетьманщини та Речі Посполитої в критичний момент двірцевого перевороту в Росії і непевності у відносинах між Москвою і Батурином. Згідно з його баченням подій, Соломон був корисним агентом гетьманської розвідки, якого Мазепа використовував у найделікатніших справах, а потім «здав» російським спецслужбам. Загалом таке тулмачення більш схоже на шпигунську історію із занадто вже закрученим сюжетом. Тому ми схиляємося до більш давньої версії Миколи Костомарова, який свого часу теж «розслідував» цю детективну справу.

Якщо викладати суть справи коротко, то в 1689 – 1690 роках з України до Польщі і навпаки кілька разів їздив такий собі чернець Соломон (справжнє прізвище якого було чи то Гродський, чи навіть Троцький). Він возив із собою підроблені листи нібито від Мазепи до польського короля Яна Собеського та коронного гетьмана Яблоновського (в яких ішлося про палке бажання гетьмана перейти разом з усім козацьким військом під польську протекцію), а також такі ж фальшиві відповіді на них. Причому винахідливий Соломон сам підробляв відтиск гетьманської печатки. Але щось в цій інтризі пішло не так, і злощасного агента заарештувала російська розвідка. На допиті із застосуванням звичних тоді тортур чернець розповів, що насправді він діяв не один, а за прямою намовою Михайла Самойловича. Цього російський уряд стерпіти не міг, і цього Самойловича відправили туди ж, куди й усіх попередніх – до Сибіру. Нещасного Соломона було страчено 7 жовтня 1692 року в Батурині. Та сама доля спіткала ще кількох чи то агентів старшинської опозиції, чи просто необережних і легковажних любителів полаяти гетьмана та московські порядки – черкащанина Михайла Чалієнка, сотника Мандрику тощо. Але ось що зазначає в цілому неприхильний до гетьмана Мазепи Костомаров – Іван Степанович вперто і послідовно намагався зберегти життя всім, кого російський уряд засуджував до смерті за антигетьманську і антиросійську пропаганду. У вищезгаданих випадках йому це не вдалося, але двох нерозумних молодиків, що стали сліпим знаряддям в руках анти-гетьманської опозиції, Мазепа таки врятував від шибениці. Йдеться про досить резонансну справу з черговим доносом на гетьмана, який подали в 1699 році бояринові Борису Шереметеву бунчуковий товариш Данило Забіла (син звільненого Мазепою з посади генерального хорунжого) та колишній особистий гетьманський слуга Андрій Солонина. Мазепа в цьому доносі звинувачувався у зраді, не санкціонованих російським урядом переговорах із поляками, турками та татарами, а також у допомозі Петрикові (щодо Петрика – див. розділ, присвячений зовнішній політиці гетьмана до 1700 року). Донощиків суворо допитали і видали гетьманові. І тут Мазепа зробив незбагненну для тогочасних суворих часів річ – милував донощиків і відпустив їх на свободу. У випадку із Солониною таке милосердя виявилося виправданим, а от Забіла скористався подарованою свободою вельми своєрідно – він обрав малопочесний в усі часи фах «професійного донощика» і протягом довгих десятиліть плідно працював на цій ниві, пишучи доноси до Москви на українських гетьманів (зокрема, і на Івана Скоропадського), старшину та козацькі порядки взагалі. Справа в тому, що російський уряд конче потребував таких людей в українському істеблішменті, адже приставлені для шпигування за гетьманами росіяни (як-то стольники Ізмайлов, Протасьєв тощо) все-таки виглядали чужими і не могли так успішно збирати різноманітний компромат.

Прикро, але охочі послужити за непогані гроші на ниві доносительства знаходилися і серед української вищої старшини. Так, Василь Кочубей вів негласне стеження за гетьманом в 90-х роках XVII століття за прямим завданням російського уряду. Василь Леонтійович ще не один раз з'являтиметься на сторінках цієї книжки, щоб зникнути остаточно і безславно після свого найзнаменитішого вчинку – доносу 1708 року, який коштуватиме йому голови. Поки ж він плекає грандіозні плани, очолюючи найпотужніше антигетьманське старшинське угруповання – так звану «полтавську опозицію». Непрямим доказом апетитів Кочубея є портрет Василя Леонтійовича початку XVIII століття, підписаний «гетьман Кочубей».

Іван Мазепа був у курсі вищезгаданих інтриг – адже він мав власну «розвідку» і «контррозвідку». Гетьманські «дозорці» (Іван Рутковський, Федір Третяк, Петро Гриневич), довірені особи та свояки гетьмана Бистрицький, Топольницький, зрештою, інші козацькі старшини, що завдячували Мазепі своїми посадами, – всі вони відстежували опозиційні та відверто ворожі щодо їхнього володаря прояви. Були у