Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна

Я закінчила медичне училище, а ми всі військовозобов’язані. Після випуску мені потрібно було стати у військкоматі за місцем проживання на облік. Я прийшла туди — а це саме було під час мобілізації — і запитала, як взагалі зараз з медиками на фронті. Комісар відповів, що дуже погано, медиків катастрофічно не вистачає. Тоді я спитала, чи беруть вони жінок. Вони сказали, що беруть. Через два дні я пройшла комісію і поїхала у навчальний центр.

Піти в армію мене підштовхнула смерть знайомого на фронті. Саме через те, що йому вчасно не надали медичну допомогу. Його можна було врятувати — в нього була кровотеча. Але поряд не було лікаря, і він помер.

Я потрапила в десант не одразу. В навчальному центрі нас розподіляли по батальйонах, і я спершу опинилася в батальйоні спеціального призначення. А коли в мене вже були документи на руках, я зустріла знайомого, і він поцікавився, куди ж мене розподілили. Каже: «Спецпризначення? То тебе одразу на фронт не пустять. Там іще треба буде багато навчань пройти». Але я хотіла вже їхати на передову, і він порадив мені йти в батальйон ПДВ. Я попросила про переведення, і так, зрештою, потрапила у 122-й батальйон 81-ї бригади. Є ще один момент, який зближував мене саме з десантом. Мій брат — кадровий військовий, десантник. Коли я пішла до армії, він перевівся в мій підрозділ, щоб служити разом. Я взагалі не розуміла, що таке армія. Вчилася всього, як то кажуть, на ходу. В хлопців у школі хоча б ДПЮ є, а я не знала навіть, як правильно до командира звернутися…

Хлопці як сприйняли? По-різному було… Були і кпини, і глузування. Але лише на початку. Згодом усе змінилося. Я намагалася не відрізнятись. Ніколи не просила для себе якихось особливих умов, не скаржилася, що мені важко, не вимагала окремого душу чи кімнати. Жила з ними разом, в однім наметі. Кардинально ставлення до мене змінилося вже після першого виїзду. До того ще бувало часом… Мовляв, приїхала тут краля… Після першого виїзду до мене почали ставитись по-іншому. І я з усіма подружилася.

Перша моя ротація була під Горлівкою, у селищі Новгородському. Там на той момент обстріли були не такі часті, як у тих самих Пісках, наприклад, чи в Авдіївці. Але там також були поранені і, на жаль, загиблі. «Стрілкотні» не було. Там якщо обстрілювали — то з «важкого», з мінометів, наприклад. З одного боку, було цікаво: все для мене нове — окопи, бліндажі… З іншого, там були й мої перші обстріли. Перший мій поранений був дуже важкий — відкрита черепно-мозкова травма. Цього випадку я ніколи не забуду. Хоча я кожного свого пораненого пам’ятаю — обличчя, ім’я-прізвище, — але саме цей запам’ятався особливо. Надійшов виклик, ми приїхали, я зробила все, що треба було, привезли цього бійця до лікарні. І лише коли ми його віддали лікарям, я почала приходити до тями. Зробила я все правильно, але не думала в той момент взагалі ні про що — руки все робили на автоматі. Усвідомлення прийшло потім, усвідомлення і мандраж такий сильний по всьому тілу. На жаль, цей хлопець не вижив.

Я була готова до того, з чим зіткнулася, але все ж одна справа, коли працюєш в операційній, де все стерильно, де пацієнтів кладуть на стіл уже під наркозом, і зовсім інша — робити те саме в умовах війни. Ще був один момент — поранені бувають у різних станах, і вони постійно кричать. І перший час було дуже важко й дивувало: ти надаєш допомогу, а вони кричать і матами тебе криють. Звісно, вони не хочуть тебе образити — це від болю, це шоковий стан. Я це теоретично і як медик розумію, але перший час це дуже чіпляло — ну за що ж ти обзиваєш мене, якщо я тобі допомагаю?

По-різному поранені реагували на те, що трапилось — у кожного своя психіка. Хтось панікував, починав кричати: «Я помру! Я залишусь інвалідом…» А хтось був налаштований на краще. Мені запам’яталось, як одного разу підірвалися хлопці на міні машиною, і був там такий Артем — у нього був перелом ноги, він стопу майже втратив. І він мене