Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна

На війну я потрапила наприкінці 2014 — на початку 2015 року як волонтер. Спершу допомагала місцевим волонтерам з дому, але сама не їздила. Приїхала вперше до рівненського батальйону «Горинь». Там тоді саме хлопці з полону поверталися — це було моє перше знайомство з такими серйозними проблемами. Потім їздила туди з волонтерами раз-двічі на місяць. Згодом моя волонтерська діяльність поширилася на інші батальйони і бригади — я намагалася допомогти всім, кому могла, хоча й не завжди це вдавалося.

Восени 2015 року так сталося, що мені доводилось везти додому «двухсотих». Це був мій земляк, Дмитро «Араміс». Ми досі не знаємо обставин його загибелі. Нам сказали, що то був суїцид. Мені подзвонили, кажуть: «Знаємо, що ти в АТО. Затримайся на добу, щоб привезти його батькам». Я той день пам’ятаю, як зараз. Бо це дуже важко. Був листопад, із самого ранку ми купили домовину, поїхали в Красногорівку, де він помер, забрали його і повезли додому. Дорога була довгою і важкою. Потім зустріч, поховання…

Влітку 2016-го я привезла допомогу, і так вийшло, що в тій бригаді була передислокація. Мене відправили на Світлодарську дугу і повідомили, що там є хлопчик, який сильно хворіє, Мирославом звати, попросили привезти йому ліки і проконтролювати, щоб він хоч якось їх приймав. Це було 12 червня 2016 року, і тоді я залишилася на дузі у «Правого сектора».

28 червня був важкий бій, коли загинув Василь Сліпак — відомий оперний співак (позивний — «Міф»), а тоді вже боєць «Правого сектора». Хлопці отримали завдання і пішли його виконувати, а я разом з іншими дівчатами залишилася на позиціях. Василь, здається, пробув у нас 10 чи 12 днів на позиції, але ми спілкувалися щодня як побратими. Ми навіть не знали, що він — знаменитість, лиш одна з наших дівчат знала. Я бачу, що обличчя знайоме, але хто… Думала, просто десь перетиналися раніше в АТО. А потім побачила статтю про Василя, про те, що він повернувся з Франції в Україну. Виходжу до нього: «Василю, це ж ти!» А він: «Ну я, і що тут такого?» Він запам’ятався як дуже крута людина. З нього просто перли потоки енергії, якою він заряджав усіх навколо. Така душа компанії, завжди усміхнений, усіх навколо змушував сміятися. І співав нам пісні на замовлення. Смерть Василя стала моєю першою такою втратою. Він фактично на моїх очах помер.

Після того «Правий сектор» мав терміново підписати контракти, наші хлопці почали підписувати. І стали звертатися до мене. Я, юрист за фахом, могла допомогти їм хоч якось розібратися у цій бюрократичній системі, дати раду з документами, залагоджувала організаційні моменти. А потім настав момент, коли я не могла вже просто так залишатися на позиції — треба було або підписувати контракт, або їхати додому.

Наважитись було важко, бо на той час я ще навчалася на стаціонарі в Харківській юридичній академії Ярослава Мудрого, саме вступила в магістратуру. Я прийняла для себе рішення, поїхала додому, поговорила з батьками — сказала, що я там потрібна і що підписуватиму контракт. Я бачила, що армія вже не потребує волонтерів, як на початку. Бо я займалася продуктами харчування, одягом — цим уже армія стала забезпечувати, а на щось серйозніше й потужніше в мене не було ресурсів. Тож я вирішила, що настав час допомагати там своєю присутністю. Смерть «Міфа» відіграла в цьому велику роль. Він був цвітом нації, а я не хотіла бути сміттям, хотіла бути як він. Так я опинилася в 1-му батальйоні 54-ї бригади.

Бувало, виконувала роль зв’язкової вночі, бо хлопці йшли на позиції, й хтось мав сидіти на раціях. Бувало, їсти варила, коли хлопці були втомлені. І документи оформляла, і рапорти допомагала складати — різні справи доводилось робити. Потім у нас стався конфлікт із 54-ю бригадою, і ми всі разом перевелись у 46-й батальйон «Донбас-Україна».

Це було влітку 2017 року. Коли ми туди прийшли, командир дозволив нам займати посади, які ми хочемо. Ні з кого з нас, дівчат, що прибули в батальйон, кулеметниць зробити не вдалося. Я вчилася стріляти з гранатомета і на певний час стала гранатометницею. Потім зрозуміла, що гранатомет — це не моє. Якийсь час виконувала обов’язки парамедика. У складі «Донбасу» ми потрапили одразу в Чермалик. І там мені доводилося і колоти, і крапати. Справлялась нормально, ніхто не скаржився. Згодом нам привезли безпілотник, і так сталося, що з ним мав працювати один хлопець, але щось не склалось у нього із цим дроном. А я розумію, що в нас така річ крута лежить, а ми її не використовуємо, і це дурість. Сама сіла, розібралася, вивчилася, пару разів передзвонила, проконсультувалась із досвідченими аеророзвідниками і тепер працюю з дроном в аеророзвідці.

Спершу, ще коли волонтером була, хлопці надто оберігали, на якусь позицію