Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна
Так сталося, що я втрачала там тих, із ким дружила, саме близьких мені людей. Ще був «Сєвєр» — Сергій Табала. Він теж із нами попрощався. Вони приїхали до нас на базу, але на той момент саме в нашій роті було багато бійців, і хлопцям не було де ночувати, я як жінка жила у кімнаті сама, от і запропонувала хлопцям заночувати в мене. Я в ту ніч не могла заснути, бо Сєрьожа уві сні все воював, розмовляв, із кимось бився. Вранці розповідаю йому про це, а він каже: «Еге ж, такий сон поганий снився…» Ми зробили каву, він сів на ліжку і, такий: «Друзі, якщо зі мною щось станеться, виконайте моє прохання: я — язичник, спаліть моє тіло і розвійте над Дніпром». Ми йому: «Що ти таке говориш?» Підбадьорювали його…
Вранці на шикуванні комбат повідомив, що ми всі маємо їхати на Піски. Ми збиралися пакували рюкзаки. У Сергія на обох руках було татуювання: «Слава Україні» і «Героям Слава», а в мене на шиї вибитий наш бойовий шеврон, і от нам захотілося розвіятись і зробити круте фото. Це фото розлетілося Інтернетом, але мало хто знає його історію і хто на ньому зображений. У той день ми наробили багато фоток. Ми прибули в Піски, а тоді він поїхав в аеропорт, та звідти, на жаль, уже не повернувся живим. Тепер цей знімок — усе, що в мене залишилося від нього. Його речі я передала родичам. Речі «Скельда» деякі — форма його — досі лежать у мене, я все збираюся віддати їх до музею, але ніяк не можу. Розумію, що треба з ними попрощатися, але, з іншого боку, здається, якщо віддам — то наче зраджу його… Але наші хлопці, вони не йдуть, вони — поруч з нами завжди…
Я б, напевне, не повернулася звідти. Але був момент, коли мені здалося, що я знайшла свою половинку. Та він обдурив мене. Сказав: «Давай їхати звідси, створимо сім’ю…» Я повірила і повернулася додому. А він просто зник. Я шкодую про те, з одного боку, бо я ще не хотіла повертатися з війни. З іншого боку — добре, що так сталося, бо в мене є донечка, і їй потрібна мама поряд. І так вона рік була без мене, у перший клас пішла без мене, перші її досягнення були без мене, і мені шкода, що я того всього не бачила.
В мене особлива дитина. Вона під час Майдану сиділа, дивилася телевізор і плакала. Їй було 6 років, а вона так болісно сприймала те, що відбувалося… А коли я сказала, що вирішила їхати на війну, вона мене підтримала, без істерик, без дорікань відпустила. Мене багато хто засуджує за це — що я, мовляв, покинула дитину і поїхала на фронт. Мовляв, чи тобі дитина не важлива? Часто таким потикують мене. «От убили б тебе, кому твоя дитина потрібна?» А я думаю, навіть якби вбили, моя дитина знала б, що її мама боролася за свободу і за її краще майбутнє і померла героєм. Це краще, ніж якби вона запитала через 20 років, чому вона живе в такій країні й чому я, її мати, нічого не зробила, коли була війна і в мене була можливість щось зробити.
В мене у дворі груша велика. Коли я вперше приїхала додому з фронту, була дуже стомлена, і дуже хотілося спати. Зайшла в залу і миттєво заснула. На війні ти не спиш. Наче й спиш, але вуха твої чують усе, що відбувається. А тут мене наче вимкнуло. Я заснула, а мама сиділа біля мене. І раптом груші почали падати на дах. Я скочила, впала на підлогу і закрила голову руками. Мама в шоці: «Дитино, ти що?» Але це швидко минулося. А от що тривало досить довго — я чомусь не могла терпіти людей. Гукали приятелі кудись посидіти, а мене просто жахливо бісили п’яні хлопці, викликали дику агресію люди, які сміття кидали під ноги. Якесь таке надміру загострене відчуття справедливості з’явилося.
Статусу УБД в мене немає. Навесні 2018-го мене мають визнати учасником бойових дій на рівні області. Дадуть — дякую, ні — не треба. Я не за тим туди їхала. Я втратила на війні набагато більше, ніж мені може дати це посвідчення. Але багато й отримала. Я змінилася, переглянула своє життя, ставлення до людей. Прийшла до Бога. Зараз тягне, звісно, назад. Я працюю в Українській добровольчій армії. Але дивлюся на нашу владу і розумію, що все йде якось неправильно. Бо ти там борониш, а звідси тобі в спину встромляють ножі. Хлопці гинуть щодня. Хлопці стали інвалідами, а про них просто забули. В інших країнах військові — це еліта, це герої. В нас не так. Процентів на 80 % своїми заслугами ми завдячуємо людям, які нас підтримували з тилу — їжею, коштами, морально. Без них ми просто не вистояли б.
Я вічно пам’ятатиму своїх друзів, братів, які були мені дуже близькі, з якими я ділила життя і смерть. Ніколи не забуду ваші очі, голоси й історію кожного з вас.
Ви житимете в моєму серці, допоки житиму я.
Євген Войцехівський, «Чех».
Сергій Табала, «Сєвєр».
Святослав Горбенко, «Скельд».
Алесь Черкашин, «Тарас», громадянин Білорусі
