Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес
Завершується «Скандал сторіччя». Результату — нуль
За 11 тисяч кілометрів від місця, де розбився літак, в якому летів поп-ідол, довга і складна драма набувала ознак комедії: справа Монтезі, яку розглядали у Венеції з повним комплектом звинувачуваних і свідків, суддів і адвокатів, журналістів і простих зівак, які прибували на судові засідання в гондолах, розпалась на безглузді припущення. Злочин проти Вільми Монтезі, простої дівчини з вулиці Тальяменто, який вважався скандалом сторіччя, залишився безкарним і, схоже, назавжди.
Тим часом мешканці Парижа, кидаючи виклик останнім холодним вітрам весни, вийшли на вулиці, аби в нападі монархічного запалу привітати англійську королеву Єлизавету, яка перелетіла через Ла-Манш на своєму особистому «Віконті», аби французькою мовою сказати президентові Коті, що обидві країни після спільного суецького краху є дружними й близькими, як ніколи. Французи, які люблять англійську королеву майже так само, як президента Коті, попри те, що запевняють в протилежному, вже давно не завдавали собі клопоту чотири години стояти за поліцейським кордоном, аби привітати гостя. Цього разу вони це зробили, і їхні привітальні вигуки протягом трьох днів маскували жахливу економічну кризу Франції, яку прем’єр-міністр пан Ґі Молле намагався відчайдушно залатати в ту мить, коли англійська королева в Орлі вийшла з літака, в якому забула свою парасольку.
Потай, аби ніхто не посмів на нього натякнути, вулицями Парижа ширився страх, коли відкритий автомобіль британської монархині проїздив Єлисейськими Полями: то був страх, що алжирські повстанці, що просочилися всюди, які в своїй країні протистоять групам десантників, а в Парижі грають в хованки з поліцією, кинуть бомбу на шляху королівського авто. То був би найбільш вражаючий епізод анонімної війни, майже підпільної війни, що триває вже три роки і яка в 1957 році також не мала рішення, якого з нетерпінням чекає увесь світ.
Боготанці в піжамах скидають Рохаса
Мешканці Боготи, багато — в піжамах, 10 травня, о четвертій ранку, вийшли на вулиці, аби відсвяткувати падіння генерала Ґуставо Рохаса Пінільї, який був при владі з 13 червня 1953 року. Від 7 травня (за три дні до того) країна була практично паралізована на знак протесту проти президентського маневру скликати Конституційну національну асамблею, щоби бути переобраним на новий термін. Банки, торгівля, промисловість зачинили свої двері на сімдесят дві години, виражаючи пасивний спротив, який підтримали всі сили країни. Коли 10 травня, о четвертій ранку, столиця Колумбії висипала на вулиці, аби відсвяткувати падіння Рохаса Пінільї, той перебував у президентському палаці, в оточенні своїх найвірніших співробітників, і напевне мусив запитати когось із них, що це коїться у місті. Насправді Рохас Пінілья, який полетів в Іспанію з 216 валізками, зрікся влади тільки через чотири години: о восьмій ранку. Того ж ранку впав іще один уряд, уряд Ґі Молле у Франції, який протримався п’ятнадцять місяців, найдовше з усіх французьких урядів після уряду Пуанкаре. Хоча пан Молле викрутився, що це сталося «з економічних причин», оглядачі французької політики знали, що справжня причина інша: війна в Алжирі, яка знекровила фінанси країни і стала справжнім мотивом двох криз 1957 року.
У Римі клуб Джеймса Діна, який підлітки, що ганяють на швидкості 120 кілометрів на годину в автомобілях без гальм, створили на честь актора, який минулого року загинув в автомобільній катастрофі, продовжує таємно збиратись після того, як у травні, на прохання батьків родин, втрутилась поліція, аби покласти край його діяльності. Жоден з членів клубу не зазнав бодай найменшої аварії, тоді як французька романістка Франсуаза Саган (яка страшенно не любить, коли її називають «Джеймсом Діном французької літератури») втрапила в аварію на своєму автомобілі поблизу Парижа. Тиждень двадцятидворічна письменниця, яка сорок місяців тому обурила добрих буржуа Франції своїм першим романом «Bonjour, печале!», перебувала між життям і смертю. Коли через місяць вона вийшла з лікарні, друкувалась її нова книжка «За місяць, за рік». То був рекорд з продажів: перше видання розкупили ще до того, як впав новий французький уряд, що його очолив пан Буржес Монурі. У ці два тижні все відбувалось настільки швидко, що багато прихильників Джеймса Діна вирішили піти у перукарню і без проміжних етапів перейти на моду голомозих, запроваджену Юлом Бріннером.
Пропозиція, найкращий жарт Мао
Непримітна з вигляду жінка, пані Лю Чи-Джин, одного червневого ранку з’явилась на порозі посольства Сполучених Штатів у Формозі з плакатом, написаним англійською і китайською мовами, який називав американського сержанта Роберта Рейнольдса вбивцею і закликав населення острова вийти на демонстрацію проти рішення суду, який визнав його невинним. Кілька тижнів тому дружина цього сержанта Роберта Рейнольдса, якого пані Лю Чи-Джин називала вбивцею, брала душ в своєму домі в Тайбеї. Раптом вона вибухнула криками протесту, бо, за її словами, якийсь чоловік дивився на неї через шпару вікна. Чоловік пані Рейнольдс, який у вітальні читав газету, вийшов на подвір’я з револьвером, аби — як він сказав на суді — «тримати в границях того типа, доки не приїде поліція». Наступного ранку в саду з’явився труп, продірявлений кулями з револьвера сержанта Рейнольдса. То був труп чоловіка пані Лю Чи-Джин. Суд, що складався з трьох сержантів і трьох полковників, судив американського сержанта і видав вердикт: «Законна оборона».
Маніфестації, спричинені цим фактом, що його населення Формози вважало простою судовою комедією, стали першим серйозним інцидентом між республіканським Китаєм і Сполученими Штатами, відколи пана Чана Кайші, президента Китайської Республіки, комуністи вигнали з континенту і він поселився на Формозі — зі схвалення і при фінансовій підтримці Вашингтона. Протести пані Лю Чи-Джин підняли на Формозі цілу бурю
