Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

Більші черги за лотерейними білетами, ніж за хлібом

Зранку видовище було менш похмурим. Намірившись обманути нагляд перекладачів (які мали прийти аж о десятій), я поклав ключі до кишені і спустився у вестибюль сходами. Я не скористався ліфтом, бо той був просто навпроти рецепції, і я не зміг би вийти так, щоб мене не побачив адміністратор. Скляні обертові двері виходили просто на проспект Ракоці. Не тільки готель, але й усі будівлі на проспекті — від прикрашеного квітами фронтону станції до берегів Дунаю — були вкриті будівельними риштованнями. Визначальним є враження, що його створює торговий проспект, по якому натовп рухається поміж дерев’яними скелетами. Мимолітне враження, бо заледве я ступив два кроки поза готелем, на плече мені опустилась чиясь рука. То був один із перекладачів. Дуже приязно, але не відпускаючи мою руку, він відвів мене назад до готелю.

Решта делегації спустилася о десятій, як і передбачалось. Останнім прийшов Моріс Мейєр. Він увійшов до їдальні в чудовому спортивному піджаку, з розпростертими руками, співаючи міжнародний гімн молоді. Із перебільшеною сердечністю, не припиняючи співу, він обійняв одного по одному всіх перекладачів, які відповіли йому із ніяковою радістю. Потім сів обіч мене, пов’язав довкола шиї серветку і зробив мені знак коліном під столом.

— Мені це спало на думку ще вчора ввечері, — процідив він крізь зуби. — Усі ці неотеси озброєні.

З того моменту ми знали, як нам триматися. Наші ангели-хранителі супроводжували нас у музеї, до історичних пам’яток, на офіційні прийняття, ревниво перешкоджаючи нам увійти в контакт із людьми на вулиці. Одного дня — четвертого в Будапешті — ми пішли подивитися гарну панораму міста з Рибальського бастіону. Там поруч є стара церква, перетворена на мечеть турецькими завойовниками і досі прикрашена арабесками. Частина делегатів відділилася від перекладачів і зайшла в ту церкву. Вона була велетенська і підперта опорами, з невеличкими віконцями угорі, через які проникали струмені літнього жовтого світла. На одній із передніх лав сиділа старенька в чорному і самозаглиблено їла хліб з ковбасою. За мить до церкви увійшли два перекладачі. Вони тихо йшли за нами через нефи, нічого не кажучи, але жінку змусили вийти.

На п’ятий день ситуація зробилася нестерпною. З нас уже було досить оглядати древності, історичні громаддя і бачити, що місто, люди, які ставали в чергу, аби купити хліб, сісти в трамвай, за вікнами автобуса здавалися недосяжними об’єктами. Рішення я прийняв після обіду. Попросив ключ на рецепції, де попередив, що я дуже втомлений і думаю проспати увесь день, тоді піднявся ліфтом і негайно спустився сходами.

На першій зупинці я сів у трамвай, що їхав невідомо куди. Натовп, стиснений у ньому, подивився на мене як на пришельця з іншої планети, але в їхньому погляді не було ні цікавості, ні здивування, а тільки недовірлива замкнутість. Поруч мене якась старенька у древньому капелюшку зі штучними фруктами читала угорською мовою роман Джека Лондона. Я звернувся до неї англійською, потім французькою, але вона навіть на мене не глянула. Вийшла на першій зупинці, прокладаючи собі шлях ліктями, і в мене склалося враження, що вийти вона мала не там. І що вона була налякана.

Кондуктор говорив зі мною угорською. Я дав йому зрозуміти, що не знаю цієї мови, а він, своєю чергою, запитав, чи розмовляю я німецькою. То був старий черевань з носом пиворіза і в скріплених дротом окулярах. Коли я йому сказав, що говорю англійською, він кілька разів повторив мені фразу, яку я не міг зрозуміти. Здавалося, він був у розпачі. В кінці лінії, коли всі виходили, він мимохідь сунув мені папірець, на якому англійською мовою було написано речення: «Нехай Бог рятує Угорщину».

Майже через рік після подій, які потрясли світ, Будапешт залишався тимчасовим містом. Я бачив обширні райони, де трамвайні лінії не були відновлені і залишалися закритими для руху. Погано вбраний, сумний і щільний натовп стоїть у нескінченних чергах за товарами першої необхідності. Магазини, які були зруйновані і пограбовані, досі на реконструкції.

Попри шумний розголос, що його західні газети дали будапештським подіям, я не думав, що руйнування настільки жахливі. Дуже мало центральних будівель мають неушкоджені фасади. Згодом я дізнався, що населення Будапешта ховалося в них і чотири дні і чотири ночі чинило опір російським танкам. Радянські війська — 80 тисяч осіб, що мали наказ придушити повстання — застосували просту та ефективну тактику розміщувати танки перед будинками і руйнувати фасади. Та опір був героїчним. Діти виходили на вулиці, вилазили на танки і кидали всередину пляшки з палаючим бензином. За офіційною інформацією, у ті чотири дні було п’ять тисяч загиблих і двадцять тисяч поранених, але масштаб руйнувань дає підстави думати, що кількість жертв була значно більша. Радянський Союз не подав кількість своїх жертв.

Ранкова зоря 5 листопада встала над розгромленим містом. Країна була буквально паралізована впродовж п’яти місяців. Населення в той час виживало завдяки потягам з поставками з Радянського Союзу і народних демократій. Зараз черги не такі довгі, починають відчиняти свої двері магазини з продовольством, але мешканці Будапешта і досі страждають від наслідків катастрофи. В місцях продажу лотерейних білетів (які є джерелом прибутків режиму Кадара) і в ломбардах (які є власністю держави) черги є довшими, ніж у хлібних магазинах. Один державний чиновник говорив мені, що насправді лотерея є чимось недопустимим при соціалістичному режимі. «Але ми не можемо чинити інакше, — пояснював він. — Це щосуботи розв’язує нам проблему». Те саме відбувається з ломбардами. Я бачив перед одним із них жінку, яка стояла в черзі з дитячим візочком, наповненим кухонним начинням.

Недовіру і страх видно повсюди — як у владі, так і серед населення. Є певна кількість угорців, які до 1948 року жили за кордоном, і як самі вони, так і їхні діти розмовляють усіма мовами світу. Але поговорити з ними іноземцеві нелегко. Вони думають, що на тепер в Будапешті не може бути іноземця, який би не був запрошений офіційно, і тому не наважуються вступати з ним в розмову. Усі — на вулицях, в кав’ярнях, у тихих садах на острові Маргарита — не довіряють владі та