Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Минув день. Пульс життя в моєму розтерзаному тілі то стихав, то починав прискорено битися. Часом я впадав у цілковитий транс, свідомість затуманювала кривава імла, в якій борсалися розірвані клапті думок, то раптом наступало просвітлення, мозок працював чітко й ясно. З'являлося непереборне бажання жити, мене навіть брав острах, що я можу померти й люди так і не дізнаються про всі жахи краківської тюрми. Душевне піднесення змінювалося апатією. Воно й не дивно, адже від самого тільки видовища людей, що висіли на залізних гаках, можна було збожеволіти…

Наступного ранку мені наказали встати, винести й помити парашу. До камери в цей час зайшли два в'язні, які почали робити дезинфекцію. У вбиральні я почистив хлорним вапном і вимив парашу. Ця нескладна робота завдала мені величезних мук: хлорка роз'їдала рани на руках, і вони пекли вогнем.

У тюрмі будь-яку роботу, будь-яку команду треба виконувати блискавично, інакше по тобі походить палиця жорстокого тюремного наглядача, якого зовсім не цікавить стан твого здоров'я. На мій подив, наглядач не тільки не бив мене, а й не підганяв. Мабуть, мав відповідну вказівку од Крауса, якому я ще потрібний був для чогось.

Коли я повертався до камери, назустріч вели в'язня, одягненого в смугастий тюремний халат. Він також ніс парашу. Порівнявшись з нами, в'язень зненацька вигукнув: «Колю, ти?» Мабуть, це в нього вирвалося мимохіть. В наступну мить він зрозумів свою помилку і розгублено опустив очі. Я одразу впізнав цього юнака, але удав, що його вигук мене не стосується, і продовжував іти. Наглядач зупинив мене вигуком «хальт!», підскочив до в'язня і з криком: «Ти його знаєш?» — почав лупцювати бідолашного. Остаточно розгубившись, юнак промовив: «Знаю», хоча міг би й сказати, що помилився.

Нас обох одразу ж потягли до Крауса.

Я добре пам'ятаю цього полтавця. З Вадимом Шинкаренком ми познайомилися в травні 1942 року в одній із камер Моабітської тюрми в Берліні. Це було невдовзі після моєї втечі з табору «С-31», в'язні якого працювали на заводі сільськогосподарських машин «Рудольф Зак» у Лейпцігу. Звідти я втік, мене спіймали і привезли в Моабітську тюрму. У камері номер 144 нас було сорок чоловік, серед них — три німці-антифашисти. Вони одержували передачі і, жаліючи мене, малого, ділилися зі мною продуктами. Через кілька днів до камери привели Вадима Шинкаренка. Він також тікав із Німеччини. Я потроху підгодовував і його. Нас розлучили в кінці травня 1942 року.

Якщо Шинкаренко не витримає катувань і розповість, що був зі мною в Моабітській тюрмі, гестапо легко дізнається про мої походеньки по тюрмах і таборах. «Кінець кінцем це нічого не міняє, — подумав я. — Все одно мене вже ніщо не врятує».

Коли Краусу доповіли про цей випадок, він дуже зрадів і, не гаючи часу, заходився допитувати Шинкаренка. Той зрозумів, яку помилку зробив, і спробував відмагатися.

— Зараз ти в мене заговориш, — пообіцяв Краус і зняв з вішалки шкіряного нагая. Розмахнувшись, він щосили вперіщив Вадима прямо по обличчю, і той одразу заюшився кров'ю. А після того як Шинкаренкові загнали під нігті два загострені сірники, він не витримав і розповів, що знає мене по Моабітській тюрмі.

Краус тріумфував…

Після цього випадку мене кілька днів не водили на допити. Щоранку я одержував на снідання кухоль ерзац-кави, на обід півлітра баланди, а ввечері знову кухоль гіркої ерзац-кави. Мої сили танули з кожним днем. Досить було підвести голову, як починалося запаморочення.

Через кілька днів мене знову привели до Крауса. Він сидів за столом у хмарі диму і сортував якісь папери.

— А-а, бідолашний безпритульний, що відстав од ешелону! — весело сказав Краус, потім підійшов і навідліг ударив мене в обличчя. — Щеня! Я навчу тебе говорити правду. Ти більше року вештаєшся по тюрмах і таборах, прикидаючись казанською сиротою, більшовицький виродок!..

З цими словами він поклав переді мною кілька фотографій, а також аркуші білого цупкого паперу з відбитками моїх пальців. На першому знімку я сфотографований в анфас з чорною дощечкою на грудях. Це було 9 травня 1942 року в таборі «С-31» у Лейпцігу. З цього я зрозумів, що клубок почав розплутуватися, а може, уже й розплутався, бо в папці Крауса лежала ціла купа моїх фотографій і супровідних паперів з відбитками пальців. Адже в кожному таборі, в кожній тюрмі мене фотографували в профіль і анфас, брали відбитки пальців, заводили облікову картку. Краус встиг уже скласти анкету моїх «мандрівок» і тут же прочитав її.

9 травня 1942 року, місто Лейпціг, табір «С-31», номер 120. 15 травня втік, наступного дня спіймали, привели в поліційне управління Лейпціга, звідти — в лейпцігську тюрму. Камера номер 27, тюремний номер 15001.

20 травня перевели в Берлін. Моабітська тюрма, камера 144, тюремний номер 17258.

27 травня відправили у Франкфурт-на-Майні. Дитячий трудовий виправний табір при авіазаводі «Герман Герінг верке».

25 червня втік, 28 спіймали. Тюрма у Франкфурті-на-Майні, камера номер 1, тюремний номер 2511. Тут назвав себе Сашком Івановим.

13 липня перевезли в Дрезден. Табір «Ост-2», блок номер 3 суворого режиму, табірний номер 609. Робота на заводі фірми «Альгемейне електрітетс гезельшарф».

26 липня втік. Спіймали в районі Бреслау 30 липня. Назвався Михайлом Сидоровим. Тюрма у Бреслау, камера номер 25, тюремний номер 2831.

15 серпня — табір «К-1», блок номер 5, табірний номер 1307. Робота на металургійному заводі «Герман Герінг».

2 вересня втік, а вже п'ятого спіймали в районі Гінденбурга і привезли в місцеве поліційне управління. Камера номер 5, тюремний номер 1988. Тут назвався Іваном Коваленком.

1 жовтня