Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Посеред залу стояв продовгуватий стіл, схожий на прилавок закройщика в кравецькому ательє. За столом сидів спиною до мене гестапівець, перед ним у станку для наводки лежав карабін. Пригадалося, коли напередодні війни я відвідував у школі стрілецький гурток, воєнрук учив нас цілитись із гвинтівки, затиснутої в такий самий станок.
Карабін був націлений у масивний квадратний щит, схожий на велику шафу. Уся його поверхня зрешечена кулями і вкрита іржавими плямами. Цей щит правив за ізоляційну подушку, в яку лягали кулі. Мені забракло повітря, і я мало не впав. Та хтось міцно здавив моє плече, і я втримався на ногах. Виявляється, наглядачі стояли позад мене, а я був певен, що вони пішли звідси. Забув, що вони мали ще евакуювати мене «готовенького».
Праворуч на рівні піднятої руки в стіні стирчали металеві гаки, як у м'ясній крамниці. Їх було десятків зо два, на самих крайніх висіло якесь лахміття. Придивившись, я побачив, що то не лахміття, а трупи трьох чоловіків із скрученими назад руками в наручниках. Прохромлені гаками крізь підборіддя, вони припали до стіни і, здавалося, прислухались до тиші підземелля…
Спочатку я ніяк не міг уторопати: мариться мені чи то й справді почеплені на гаки люди? Може, то кошмарні видіння, галюцинації?
Із заціпеніння мене вивів знайомий голос мого слідчого Крауса. Я не сумнівався, що він буде присутній під час розстрілу, доведе до кінця і «закриє» справу, яка потім надійде до нічних бухгалтерів.
— Через п'ятнадцять хвилин тебе розстріляють. Перед цим побачиш страту поляків-партизанів. Може, це примусить тебе взятися за розум і відповісти всього-на-всього на одне моє запитання: хто тебе послав на об'єкт «ікс»? Якщо відповіси, я збережу тобі життя. Ти ще молодий, у тебе все ще попереду, отже, вирішуй: твоє життя у твоїх руках. — Краус повернувся до мене спиною, зробив якийсь знак лисому, той зняв телефонну трубку, щось сказав. Невдовзі розчинилися двері, на порозі став згорблений сивий чоловік із мертвотно-блідим обличчям. Його підтримували два наглядачі, бо, видно, бідолаха вже не мав сили стояти на ногах.
В'язень тримався спокійно. В його великих, трохи навскіс поставлених карих очах не було ні остраху, ні цікавості. Він тільки на мить пильно подивився мені в обличчя й одвів погляд. Запам'яталася його велика голова, високе чоло, вольові зморшки біля куточків уст.
Конвоїри підвели його до щита, поставили спиною до столу. Лисий зробив якусь помітку в бухгалтерській книзі і грайливо клацнув двома пальцями. Гестапівець, що сидів за продовгуватим столом, трохи подався вперед, притиснув карабін до плеча і почав цілитись у потилицю в'язневі. Робив він це неквапливо, статечно, наче виконував звичайнісіньку роботу. Якби можна було абстрагуватися від усього, що відбувалося в цьому страхітливому підвалі, то гестапівця, котрий припав оком до прицілу карабіна, можна було б прийняти за звичайнісінького лаборанта, який старанно провадить дослід з мікроскопом: надто вже діловито вдивлявся він у проріз прицілу, наче вчений у скельце мікроскопа.
Враз в'язень різко повернувся обличчям до свого ката і рішуче вигукнув:
— Нєх жиє Польська! Смерть фашизму!
Гестапівець ще якусь мить зволікав, немовби чекаючи, поки в'язень виговориться, потім натиснув на спуск. Коротко й лунко прогримів постріл. В'язень упав. Біля його голови одразу ж зачервоніла калюжка крові.
Краус знову підійшов до мене й почав щось кричати. Та я вже не чув жодного слова, тільки бачив, як у його очах неспокійно поблискують маленькі сталеві кульки.
Знову розчинилися двері, і в підземелля, гупаючи кованими чобітьми, ввійшла група гестапівців. Вони швидко розібралися в дві шеренги. Ось на порозі показався в'язень в пом'ятому сірому костюмі, з блідим, вимученим обличчям і скуйовдженим льняним волоссям на голові. Він ішов неквапливо, високий і гордий. На його вустах завмерла презирлива посмішка.
За ним, припадаючи на ногу, дріботів хирлявий чоловічок. Він лячно позирав на всі боки і тіпався всім тілом, наче його била пропасниця. Третій був молодий, ставний і, видно, гарний із себе. Навіть синці на скронях і вилицях не спотворювали його вродливого обличчя. Атлетично збудований, він, мабуть, відзначався незвичайною силою, і тому наглядачі, не покладаючись на сталь наручників, обв'язали його ще й колючим дротом.
— Матка боска, — заговорив він голосно і, здавалося, навіть весело, — та тут у вас, панове кати, ціла людинобойня! Затямте, паскуди: ваші діти, внуки і правнуки проклинатимуть вас за бузувірства, які ганьбою впадуть на Німеччину.
Він говорив твердо, впевнено, без найменшої ознаки істерії, його басовитй голос одразу заповнив увесь підвал.
Мені здалося, що я десь бачив цього богатиря, десь чув цей голос, сповнений презирства до гітлерівських катів. «Невже Стасик?» — майнула думка. Та, придивившись пильніше, переконався, що то не Стасик.
Його першого підвели до лисого диспетчера, той для чогось видивився на в'язня, наче хотів упевнитись, що ніякої помилки не сталося, після чого зробив помітку в своєму журналі і кивнув наглядачам. Ті блискавично схопили молодого поляка під руки і потягли до стіни з гаками. Там підняли свою жертву і спритно почепили підборіддям на гострий гак, а самі відскочили вбік. На гаку в страшних конвульсіях забилося тіло, чути було моторошне харчання. Потім усе стихло.
Я знову втратив відчуття реальності всього, що відбувалося на моїх очах. Немовби з туману до мене наблизилося пісне обличчя Крауса, і скрипливий голос сказав:
— У тебе був час подумати. Признавайся! Мовчиш? Візьміть його.
Двоє гестапівців схопили мене під руки і потягли до зрешеченого кулями щита, поставили обличчям до нього.
— Лічитиму до трьох, — цідить крізь зуби
