Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич

званих жартів реалізується чуже бажання образити, принизити; а якщо брати офіційніше й ширше — то чужа культура міжнаціонального спілкування, чуже ставлення до людей, які інакше розмовляють та інакше живуть. Причому ставлення це не лише до нас з вами; здається, найобразливіші в Америці анекдоти давно і вперто складаються про поляків — «жартики» ті видавалися й тепер видаються товстенними томами.

Нас намагаються представити істотами людиноподібними, мати справу з якими можна хіба що з поблажливості чи з дослідницької цікавості. В газетах розповідають про дикувату країну, де живуть безглуздо і невлаштовано, справляють весілля з циганами й перегонами на змилених конях та непробудним пияцтвом, розвалюють молотками заводські цехи й гноять врожай. Газети охоче й докладно, ілюструючи це нашими власними малюнками, передруковують наші звіти про неподобства, викриті нашими ж контролерами,— і з якою ж насолодою вони це роблять! Тут неможливо дізнатися про наше нормальне життя— в останніх вістях по радіо й телебаченню тижнями і місяцями можуть не передавати зовсім нічого. Але час від часу виступають погодинно найняті «свідки радянського життя» і вкотре мелють все, що приблудить у голову...

Приблизно двічі на тиждень показують фільми по телебаченню — так би мовити, «артистичну інформацію» про нас — і розігрують такі жахи, що нормальна людина має перейнятись жагучою ненавистю до мене, до тебе і до всього життя, яке виховало нас із тобою. Щойно тутешнє велике видавництво «Макміллан» влаштувало бурхливу прем’єру роману, написаного британським генералом Хаккетом. Роман зветься «Третя світова війна», і з нього аж фонтанує інформація про те, щоми, радянські от-от почнемо війну. Продовжує перебувати в бестселерах роман Форсайта «Диявольська альтернатива» про те, як у 1982 році повинна була початись війна — причому не просто з Радянського Союзу, а з України, з Києва. Щойно купив я найновіший бестселер, стирчить на усіх вітринах,— творіння якогось Пауля Ердмана «Останні дні Америки». На обкладинці коротка анотація: «1985 рік. Росіяни захоплюють Європу...» і таке інше. Якщо покласти такі книжки під прес — навіть не знаю, які ріки ненависті можна витиснути звідти, скільки людей захлинеться в тих ріках...

Ненависть виявляється різноманітно. Раптом тут заговорили про любов до нас, зокрема про любов до України. Віце-пре­зидент Джордж Буш проспівав нещодавно перед натовпом українських націоналістів першу строфу їхнього шлягера «Ще не вмерла Україна», а президент Рональд Рейган — так той просто вимагає відзначати річниці всіх антирадянських банд з України, включно з бандерівськими, які по вуха у крові та бруді, — це в нас відомо кожному. Президент приголубив навіть маразматичного Стецька, який під фашистським крильцем проголошував колись у Львові таку собі «українську державу», в самому акті про проголошення якої (цитую за американським історичним журналом) записано: «Новостворювана Українська Держава тісно співробітничатиме з націонал-соціалістською Великою Німеччиною, яка під проводом свого фюрера Адольфа Гітлера творить новий порядок в Європі і в усьому світі...» Президент і його люди раптом заспівали про свою любов до України так, наче «українську карту», не розіграну свого часу Гітлером, знову роздано їм для гри.

Не писатиму тобі про все, що радше є темою статті, аніж листа до тебе; просто нагадую тобі й собі як важливо тут визначитися в суєті дзеркальних відображень, в яких навіть ім’я Батьківщини подрібнюють і розсмикують. Таке враження, що раз Україна зі столицею в Києві їх не влаштовує, то вони для власної радості вирішили обладнати таку собі «Україну» зі столицею в Нью-Йорку або, на крайній випадок, у Вінніпегу. Дуже відверто сказала про це місцева газетка, що видається українською мовою. Природно, газетка зветься не інакше як «Свобода» і часом вибовкує те, що в політиків поважніших лишається в директивах, не призначених для друку. Нещодавно в передовій статті та «Свобода» констатувала: «З приходом до влади президента Рейгана можгіа спостерігати пошуки такої політичної концепції, яка в майбутньому могла б привести до послаблення, а то й до розпаду СРСР». А нещодавно виступив у Вашінгтоні такий собі генерал Сінглауб — його промову тут широко роздрукували, — так той бовкнув одверто: «Багато американців гадають, що настав період миру. Насправді ми перебуваємо у війні. Це тотальна війна, що може скінчитися лиш знищенням одного з ворожих таборів». Все це тут друкують і, що важливо, добре відають, що коять. Коли вже сам президент оголошує «хрестовий похід» супроти нас, то його підлеглі шикуються в нумеровані шеренги. 18 жовтня купив я «Нью-Йорк тайме» і прочитав там цілком офіційне повідомлення про проведення на найвищому державному рівні конференції «Перспективи демократичної еволюції країн з комуністичними урядами». Конференція йшла при зачинених дверях, з доповіддю виступив держсекретар Шульц, який сказав, що його країна найвідвертішим чином допомагатиме тим, хто схоче змінити співвідношення сил всередині соціалістичних країн у напрямі, вигідному для Сполучених Штатів. Знаєш, вони навіть не со­ромляться проводити наради про те, як належить діяти, щоб повалити існуючі уряди в країнах, з якимиЧЗША підтримують дипломатичні відносини. Б дипломатії теж існують свої правила й свої закони порядності, а тут порушуються геть усі. Той самий номер «Нью-Йорк тайме», про який я оце згадую, меланхолійно зауважує: «Здається, вперше держдепартамент офіційно організував зустріч для обговорення шляхів до того, щоб змінити структуру комуністичних країн».

Отак воно тут нині. Я зопалу написав тобі, що їм треба дві України; їм не потрібно жодної. Ненависть і зневагу до нас виховують з такою пристрасною люттю, наче ми й справді воюємо. Тиск на психіку такий, що коли б в Америці не було досить людей порядних, які в це не вірять, і людей байдужих, які не вірять ні в що, країна з’їхала б з глузду.

Іноді мені здається, що офіційна Америка ставиться до нас, як до привиду, до нав’язливого видіння, від якого відмахнутися б, забути, вилучити з душі й пам’яті; таке враження, що після сімнадцятого року вони ніяк не оговтаються. Нас не видають, про нас не друкують не те що доброзичливої, а навіть нейтральної інформації. Це ми не можемо без знань про Америку, про Європу, про Азію й Африку — нам потрібно знати, як живе і як мислить людство, ми й справді чи не найінфор- мованіший народ на світі.

Виступаючи тут по радіо, я сказав, що на Україні вийшло зібрання творів Ернеста Хемінгуея, повніше за видані в США. Сумарні тиражі таких письменників, як Джек Лондон чи Тео­дор Драйзер, перевищили в нас американські. Відомий комен­татор Самора Марксмен, який вів передачу, добродушно розвів руками: «Ви нас критикуєте?» — «Ні, просто розповідаю, як

ми живемо,— сказав я.—Навіть