Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич
Ще в кожному нью-йоркському натовпі ходять, не змішуючись з ним, люди в коричневих мундирах, єдиним сенсом прогулянок яких є відловлювання неправильно запаркованих автомобілів. Виявляють вони такий автомобіль безпомилково — і одразу ж мовчки стромляють під щітку на вітровому склі руде повідомлення про штраф. Занотовують номер — і спробуй не заплатити!
Безліч людей -- і всі повз тебе. Не можу сказати, що мені дуже до вподоби нав’язлива компанія, скажімо, італійців, де в кожному кафе здається, що люди зустрілись колись на вулиці, спитали один в одного про дорогу і зайшли випити по чарочці за знайомство й так-от засіли відтоді. Але нью-йоркська поділеність будинків, людей, вулиць назавжди незвична.
Все це виглядає інакше в дні свят, а тутешні свята організовуються довкола парадів чи, наприклад, торгівлі. Про паради я вже писав тобі; про торговельні забави скажу бодай коротко. Перш за все призначене на продаж належить рекламувати. Причому рекламувати потрібно з картинками. Якщо в газеті написано, що продаються радіоприймачі, то поруч повинні бути окремі фото кожної моделі. Якщо продають курей— то фотографія курячої тушки. Якщо огірки й помідори— то повинні бути зображені й вони. Люди прийдуть купувати яблука тільки в тому разі, якщо спочатку побачать їх у «Нью-Йорк тайме», це традиція, яку наважиться порушити лише потенційний банкрот. Навіть там, де рекламуються ресторанні коктейлі, зображено склянки й чарки найрозмаїтіші.
Щосуботи чимало нью-йоркців об’єднуються в гонитві за оголошеними й розмальованими предметами продажу, сподіваючись придбати що-небудь неймовірно практичне і дешеве. Продаються лампочки та дивани, набори відмичок (так, так, у крамниці «Джоб лоте» на П’ятій авеню), норкові манто, цуценята й старі карети; продається все, що можуть і що не можуть придбати. Один колекціонер вихвалявся, що придбав у такому спродажу шмат колючого дроту, вирізаний з огорожі Зимового палацу в ніч жовтневого штурму, можеш собі уявити.
Людей на такі торжища збирається без ліку; всі гранично незалежні й серйозні, виповнені бажанням зловити за хвіст райського птаха. Всі разом, але не пам’ятаю випадку, щоб до мене хтось при такій нагоді звернувся, і не пригадую, щоб незнайомі люди обговорювали якість можливої покупки.
На вулицях стоять столи з наїдками — особливо на ярмарках, оголошених наперед, на вуличних святах. Індійська, китайська, українська, арабська, італійська кухні парують просто поруч з тобою — купуй вареники чи баранячий шашлик, спагетті або піццу; купивши, їж, нікого не зачіпаючи, спілкування, як біля наших пивних кіосків, тут не в моді. До речі, і в ресторанах чи кафе до вас за столик не посадять нікого. Якщо вже сіли, то сидіть на здоров’я — столик ваш; а потребуватимете товариства — запрошуйте самі. Лише дуже нечасто я бачив винятки — в придорожніх мотелях; там сідають усі підряд і їдять швидко, не вимикаючи мотора в автомобіля, припаркованого при вході. В Нью-Йорку їдять осібно; то американська провінція визнає контакти, проголошення тостів, вуличні свята, де господарі сусідніх будиночків знайомляться між собою...
Втім, уміють об’єднуватися й ньюйоркці — я не раз чував і читав оповіді про те, як у дні снігових заметілей ціле місто з лопатами ставало розкопувати шосе, як за кілька годин добровольці розсадили в Центральному парку п’ятнадцять тисяч тюльпанів. Це місто вміє збирати зусилля своїх громадян в кулак, але цей кулак не завжди б’є по злу...
В нью-йоркському аеропорту імені Кеннеді найбільш цільне вікно Америки: близько ста метрів завдовжки і вісім заввишки. В нього зазирають нечасто — повз нього біжать. Для Нью-Йорка куди характерніший рекорд їхнього хмарочоса Емпайр стейт білдінг, донедавна найвищого будинку в світі, який стоїть на 34-й вулиці. В цьому будинку близько шести з половиною тисяч вікон. Всі люди дивляться у власне, і кожен бачить саме те, що він хотів побачити. Отакі справи...
ПРЕСА (10)
З журналу «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт», 17 травня 1982 р. «Найпомітнішою прикметою американської культури та особистого життя сьогодні є страх втратити власну цілісність. Це породжує філософію виживання. На людину падає водночас так багато різних тягарів — погіршення економічних обставин, гонка озброєнь. Люди відчайдушно намагаються вижити в загальній катастрофі, ні про що інше й не мовиться. Люди змирилися з тим, що справи не повернуть на ліпше і що немає реальної надії на те, що відбудуться зміни на краще.
Дуже важко людям поєднувати зусилля і в сімейному побуті, й на роботі, коли їх зосереджено на завданні вижити в світі, який здається їм дуже загрозливим та небезпечним... Вони відчувають, що кожному потрібно вскочити до шлюпки раніше за іншого... Озирніться, й що ви побачите? Суцільні втрати — друзів, родини, місця...»
З газети «Нью-Йорк тайме», 4 грудня 1982 р.
«У тригодинному розгулі грабунків, насильства й замахів на убивства троє озброєних чоловік вибивали двері у восьми будинках в Куїнсі й на Бронксі, заповнивши насильством три вулиці й зумівши втекти учора вранці на двох украдених автомобілях... «Це жахливо,— сказала Аліса Макгілліон, заступник начальника поліції по зв’язку з засобами інформації.— Це привид, що страшить усіх,— люди, які вибивають пістолетами ваші двері й входяти серед ночі до вашого дому, щоб грабувати й тероризувати вас...»
РОЗДІЛ 7
Річ у тім, що історія, яку я хочу розповісти у цьому розділі, завершується телефонним дзвінком чи тим, що можна умовно вважати за виклик до телефонної розмови. Але якби навіть цього не було, телефон займає таке важливе місце в американському житті взагалі та в нью-йоркському зокрема, що він вартий окремої згадки й найповажнішої оповіді про себе.
З чого почати? Певно, з ситуації найбільш житейської, але, на жаль, також з печаттю новітніх американських часів.
Мої давні приятелі з штату Міннесота надіслали мені до Нью-Йорка лист без зворотної адреси. Пригадайте, я писав про це на початку: «Подзвони нам з телефону-автомата, щоб не підслухували і щоб спокійніше жилося...» Спершу мені категорично розхотілося з ними балакати, але згодом я таки оцінив відвертість і подзвонив.
Телефонів тут дуже багато. Один мій знайомий лікар встановив собі три, всі з різними номерами: службовий, для приватних бесід і для дочок — щоб не займати два перші. Продаються телефонні апарати всіх видів, стилів та форм; входять у моду, хоч поки що вони дорогі, апарати, де трубка не має шнура — бесідуючи, можна переходити з кімнати до кімнати. А таксофони стоять на кожному розі, саме на перехрестях, тому й відомо, де їх шукати. Таксофони розвішано по всіх вестибюлях, і
