Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні

Ця глобалізована міжкультурність не усунула класичних способів, у які кожна держава врегульовувала свої відмінності. Однак примусила їх взаємодіяти та підштовхнула до неминучої конфронтації. Результати були різними. Коли глобалізаційні зміни відбуваються за умов секуляризації та інтелектуального релятивізму, вони збільшують нашу спроможність розуміти і приймати відмінне. Проте коли глобалізація стає співіснуванням багатьох способів життя без концептуальних і політичних механізмів, покликаних йому сприяти, це призводить до фундаменталізму і виключення, посилює расизм і збільшує ризик етнічних або національних «чисток». Це також залежить від рівнів і способів економічного розвитку. Глобалізаційне перевпорядкування у різні способи обумовлює ставлення до інакших у країнах сталого розвитку і повної зайнятості та в країнах з економічною нестабільністю, яка триває десятиліттями, високою інфляцією та безробіттям. Слід проаналізувати, як діють ці культурні, політичні й економічні альтернативи порівняно з основними моделями мульти- і міжкультурності, якими управляють в процесі взаємодії між Європою, Латинською Америкою та Сполученими Штатами.

Неперекладна мультикультурність

Так само як колись європейські за походженням новітні часи мали тенденцію до того, щоб робити всіх людей рівними під абстрактним визначенням «громадяни», зараз існує спокуса уявляти, що глобалізація нас уніфікує та зробить подібними. Отже, йдеться про усунення викликів, які ставлять на цьому етапі культурні відмінності, та про політику, котра їх скеровує. Для того щоб зрозуміти ці виклики, пропоную піти зворотним шляхом: я візьму ключові формулювання, які використовуються в окремих суспільствах для розв’язання проблеми відмінностей, і спробую дослідити, чому ці формулювання не мають лінгвістичних еквівалентів або їм дають інші відмінні.

Перше питання: чому в англійській мові відсутнє слово «метисний»? Друге: чому французи перекладають словосполучення «позитивні дії»[48] як «позитивна дискримінація»? Чому в латиноамериканських країнах мало використовуються визначення ідентичностей з дефісом (італо-американський, афро-американський)? Після того як я дам відповіді на ці запитання, спробую дослідити, чи можуть суспільства з такими неперекладними відмінностями узгодити встановлення подібних соціальних відносин і впровадити договірні форми громадянства.

а) Тоді як в іспанській і португальській мовах слова «métis», «mestizo» і «mestiço»[49] мають широке використання, в англійській їм немає еквівалентів. Тексти антропологів й істориків, які досліджують інші суспільства, залучають ці слова французькою чи іспанською мовами як необхідний дозвіл для посилання на інших. Оксфордський словник включає їх як синонім слова «half-caste» («людина змішаної раси»), коли йдеться про іспанців чи португальців. Також можуть зустрічатися визначення «miscegenation» («змішаної раси»), «half-brees» («напівкровний»), «mixed-blood» («змішаної крові») здебільшого у презирливому значенні. Окремі антропологи і лінгвісти (Laplantine та Nouss, 1997) використовують слово «креолізація» для визначення міжкультурних змішань – слово, яке натякає на мову і культуру, котрі утворилися шляхом видозмінення базової та інших мов за часів работоргівлі. Воно застосовується щодо змішань, яких зазнала французька в Америці, в Карибському басейні (Гаїті, Гуадалупе, Мартиніка) і в Індійському океані (острови Реюньйон і Маврикій) або португальська в Африці (Гвінея, Кабо-Верде), у Карибському басейні (Кюрасао) і в Азії (Індія, Шрі-Ланка). Оскільки креолізація спричиняє парадигмальні складнощі між мовленням і письмом, між культурними та масовими секторами суспільства, центром і периферією в континуумі розмаїття, Ульф Ганнерц пропонує поширити його використання на транснаціональний вимір для визначення «процесів зближення культур», які характеризуються «нерівністю влади, престижу і матеріальних ресурсів» (Hannerz, 1997).

Я зараз дедалі частіше стикаюся з відсутністю слова «метисний» у латинських мовах з можливістю його застосування в позитивному значенні для визначення расових змішань, що є симптоматичним для ставлення англійців до цих питань. Доречним є застосування метафори «плавильний котел», яку використовують у Сполучених Штатах, що означає очищення і дистиляцію для створення нової ідентичності лише з рас європейського походження, і також ідеї «мультикультурної нації», якій надають перевагу в Канаді, де «нерідко культура є евфемізмом раси», та різні групи інтегровані до суспільства (Chanady, 1997).

У Сполучених Штатах ідентичності мають тенденцію до консолідації, мультикультурна гетерогенність сприймається як сепаратизм і дисперсія між етнічними групами, для яких спільна належність стала основною гарантією індивідуальних прав. Якщо особа вважає себе членом меншини (афроамериканської, мексиканської чи пуерторіканської) і діє відповідно, вона таким чином отримує право утверджувати мовну відмінність, претендувати на можливість скористатися квотами на працевлаштування й отримання послуг чи на резервування місця в університетах і урядових установах. Така «позитивна дія» дозволила відкорегувати інституціоналізовані форми дискримінації, які спричинили хронічну нерівність. Однак лише за допомогою механізму, котрий призводить до домінування груп, належність до яких визначається за фактом народження, за переважанням біологічних та історичних ознак над групами за вибором і над змішаннями, тобто над метисацією.

На думку Пітера Мак-Ларена, доречно розрізняти мультикультуралізм консервативний, ліберальний і ліволіберальний. У першому випадку сепаратизм етнічних груп підпорядкований гегемонії «WASP» (білих англосаксонських протестантів) та її правилам, які встановлюють, що саме слід прочитати і запам’ятати, щоб бути культурно коректними. Ліберальний мультикультуралізм стверджує природну рівність і когнітивну рівноцінність рас, тоді як ліволіберальний пояснює порушення цієї рівності несправедливим доступом до благ і соціальних можливостей. Однак лише нечисленні автори, серед яких Мак-Ларен, підтримують необхідність водночас «легітимізувати різноманітні традиції пізнання» та встановити домінування спільних конструкцій над вимогами кожної групи. Тому мислителі, як-от Майкл Волзер, висловлюють занепокоєність тим, що «гострий конфлікт у сьогоднішньому американському житті призводить до протиставлення не мультикультуралізмові – гегемонії або одиничності» чи «потужній і незалежній американській ідентичності», а «множинності груп множинності індивідів… Усі голоси потужні, інтонації різні, і результатом є не гармонійна музика – на відміну від старого образу плюралізму як симфонії, в якій кожна група грає свою партію (однак хто автор цієї музики?), – а какофонія» (Walzer, 1995: 109 та 105).

В останні роки автори праць із різної тематики – мексиканської, загальнолатиноамериканської, а також феміністичної – запропонували те, що Пітер Мак-Ларен визначає як «критичний мультикультуралізм», який полягає у розгляданні відмінностей у взаємозв’язку, а не як окремі ідентичності. «Прикордонні культури» – ті, що формуються в містах, суміжних між двома державами, та у школах, в яких разом навчаються діти різних за походженням іммігрантів, могли б продемонструвати корисність сприйняття етнічного досвіду в порівняльній формі. У такий спосіб могло б сформуватися нове розуміння «метисації», яке «було б не простою доктриною ідентичності, заснованою на культурному бріколажі, чи екстравагантною формою суб’єктивності, а критичною практикою культурних домовленостей і перекладом, який виходить за межі суперечностей дуалістичного західного мислення». Критика домінуючої культури, замість того щоб здійснюватися кожною групою окремо, була б «мультикультурним опором» (McLaren, 1994: 67).

Потужна критика мультикультуралізму здійснюється такими авторами, як Ненсі Фрейзер, яка ставить його під сумнів через зведення політичного конфлікту до боротьби за перевпорядкування відмінностей етносу, нації і роду, при цьому не враховується економічна несправедливість, експлуатація і