Богдан Ступка - Михайло Павлович Загребельний
19 березня 2012 року в Києві після 23 років будівництва відкривають Камерну сцену театру. Приходить на відкриття. Його супроводжує актор Сергій Гармаш. Зал зустрічає його оплесками, люди встали. На сцені грають спектакль Андрія Приходька «Увертюра до побачення» за новелою Івана Франка «Сойчине крило». У головній ролі Остап Ступка. Батько дуже схуд. Кілограмів на 15, напевно. Одяг на ньому висить. Ходить, спираючись на ціпок. Ніхто не чекав, що він приїде. Знали, що лікується у «Феофанії». Провідують його там родичі і найближчі друзі. В колективі акторів намагаються йому не надокучати, тому бувають у лікарні рідше. Богдан Сильвестрович, коли хтось питав про здоров'я, ніколи не жалівся. Казав, що здоровий і почувається чудово. Завжди віджартовувався. Не любив, коли хтось кликав його на ім'я і по батькові. В театрі його дехто кликав татом, дехто Ступочкою. Йому подобалось, коли називали Сильвестром Сталоновичем. Улюблених акторів у театрі називав позашлюбними дітьми…
Розділ дев'ятийДля України це неповторна і непоправна втрата. Завжди та в усьому являв собою виняток, і його ніхто не замінить: 2012
«Зірки – на небі. Мені батьки говорили: не вихваляйся, що ти це зробив, – ти просто провідник ідей, котрі дав тобі Господь Бог. Якщо маєш здібності, ти не повинен це закопати… Якщо виходжу на сцену, то граю на всю силу, а не красуюся, – так учив мене Борис Хомич Тягно (учень Курбаса). Театральна правда – це те саме, що в житті, але на каблук вище…»
Іван Драч, Микола Жулинський 16 червня 2012 року провідують Богдана Сильвестровича в лікарні «Феофанія»: «Він напівлежав на білих пухких подушках і з усмішкою зустрів нову так би мовити, порцію співчутливого розпитування і збадьорення його духу. Нам із Іваном Драчем здалося, що Богдан Сильвестрович зрадів нашій з'яві, заусміхався, бо весело прорік: "Привіт! Які люди! Вітаю!" Тільки-но вибігли з палати двоє франківчанок, які не дощебетали, не дорозказували всіх новин, якими звично нашіптуються стіни театру. Тож вони ще зачекають, гуляючи біля буйного на клекіт фонтана, поки ми завершимо морально важку церемонію відвідування хворого. Ясна річ, радості мало, Богдан Сильвестрович фізично ослаблений, не встає, хоча інфаркт, слава Богу, позаду, – серце не змушує затаєно страхатися, прислухаючись до його утаємниченої, слава Богу, тепер спокійної роботи…
Богдан Сильвестрович голову притулив до бильця ліжка й уважно подивився на нас, наче очікуючи якоїсь поради». Академік не витримав довгої паузи:
– Мені казав Володимир Мельниченко, що днями має відбутися консиліум. Лікарі порадять, що далі робити, як лікувати.
– Чекаю, чекаю, а їхньої ради нема. Я казав: операції робити не можна – серце не витримає.
Жулинський продовжує:
– Говорив із вашою Ларисою. Казала, що вам телефонує часто Йосип Кобзон, пропонує їхати на лікування до Москви…
– Ага, Йоська дзвонить… Якщо їхати, то до Мюнхена, де мені торік робили операцію. Але добре зробили. Запевняли…
Іван Драч переводить розмову в інше русло:
– Гадаю, все буде добре. Тебе підкосив інфаркт. Але коли це було… Тепер ця біда позаду.
– Зате нова прийшла… А ти, Іване, чого тут, у «Феофанії»?
– Та, бач, серце… Аритмія. Виписують, здається. Десь у вівторок чи середу… Згадую твій "Концерт № 70". Ювілейний бенефіс у твоєму театрі. Який ти був тоді дотепний, веселий. Потім, у ресторані, до кожного столика підійшов, з усіма переговорив-пережартував…
– Ага, а як мені те далося? Я ледве чалапав із паличкою. Бачили ж! Ходити було важко. До вашого столика підійшов і усівся. Здається, навіки.
Микола Жулинський був на тому сімдесятому концерті: «У моїй пам'яті цей дивовижно творчий вечір, багатий на експромти і на образні «винурення» на сцені пам'ятних подій, зустрічей, ролей, був тоді освітлений радісним настроєм шанувальників великого таланту майстра. Бо всі бачили: Богдан Ступка – на сцені, він, як завжди, дотепний, веселий, захоплений привітаннями… Ролі «вселяються» в його свідомість, поволі, непомітно «перекочовують» у підсвідомість і починають уже нав'язувати себе, незважаючи на час і простір. Вони "змушують актора прокидатися серед ночі та повторювати за ними фрази, монологи, викликати їх на суперечки…"».
– Доводиться з ними сваритися, відганяти, щоб відчепилися, – розповідав Богдан Ступка, коли вчений вдруге його відвідав разом із донькою Олесею, 24 червня, в неділю, коли мав відбутися матч Євро-2012 у Києві між збірними України та Швеції.
– Є перед очима телевізор. Буду дивитися. Як відчепитися від тих ролей, які вжилися, ба ні, в'їлися в тебе, і що хоч роби! Тараса Бульбу знімали сім місяців. Замучився до краю. Та ще ледь не згорів. Коли спалювали Тараса. Вітер такий різкий підхопився, налетів, вогонь уже починає лизати бороду, до обличчя добирається… Я тоді перехрестився… Як зняли, то землю цілував, Богові дякував, що врятував… Гірше, коли в тебе «забереться» така підла душа, як в академіка Лисенка. Нашого землячка. Трохима.
– Я бачив цей телефільм, "Микола Вавилов". Ви спромоглися витворити надзвичайно складний характер. Зовні все начебто нормально, сприймається цей хитрий та підспудний ідеологічний «камуфляжник», але ви відкриваєте те страшне, що ховається там, у глибинах його свідомості, за маскою інтелігентності і щирої, так видається, любові до науки.
– Я цю епоху… Сталінську. Страшну. Не можу осягнути розумом. Чую її, але чому мільйони вірили… Не знаю. Дуже дорога мені роль Остапа Вишні. Знявся я у фільмі "Із житія Остапа Вишні", але не відірвався від нього. Були ж такі… Моральні. З людською гідністю люди, які вистояли. Як Остап Вишня. Були…
– І такі, як цей архієрей, у фільмі Артура Войтецького "Нині прославився син людський". За Чеховим. Ви такого ж невпокореного, гордого зіграли архієрея, яким був Остап Вишня.
– Лесечко, як у тебе справи? – посміхається Богдан Сильвестрович.
– Усе добре. Тільки багато роботи. Це Євро забирало всі дні. Ні суботи, ні неділі. Весь
