Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
«Я тебе не пускаю, – говорив батько ослаблим голосом. – Ти йдеш на певну смерть». – «Але ж не тільки я один, весь народ бореться». – «Це безнадійна боротьба». – «Але ж упродовж усієї нашої історії ми програвали в боротьбі. Чи ж це означає, що ми маємо назавжди перестати боротися?» – «Ти занапастиш нашу сім’ю», – благав батько. – «А інші не мають сімей, тату?»
Євген поцілував маму, кивнув мені рукою, ще зупинився на порозі.
«До побачення, татусю», – сказав.
«Я тебе проклинаю!» – забив батько головою об стіл.
«То чому, чому ви мене так виховували?!» – пролунала відповідь.
І друга картина. Я йду зі школи і бачу, як центром міста чотири енкаведисти ведуть арештованого. Крадькома придивляюся до нього: руки закладені за спину, обличчя в синяках… Мати Божа, це ж Нусько! Я знову біжу в Трач і кричу на порозі: «Сталося найстрашніше!»
«Вбили?»
«Ні, спіймали…»
«Пропали ми всі», – тільки й сказав батько.
Я осуджував Євгена аж до цієї миті – найрадіснішого траурного мітингу для всіх народів світу. У цю хвилину великих надій з приводу смерті тирана я подумав: «Слава вам, хлопці, що не зганьбили нашу націю і довели народам усієї землі, що не рабами єсьмо. Друга світова війна між державами світу тривала шість років, а українська партизанська боротьба – десять! Слава вам!» Мене демобілізували швидше за всіх – помер мій батько. Це було несправедливо, він мав усього п’ятдесят шість років і – дожив до смерті Сталіна. Сказав тоді полегшено: «Діти мої зійдуться до хати». І почав чахнути, никнути, ті сили, які тримали його перед обличчям смерті, вичерпались, і він тихо відійшов від нас, не діждавшись каяття сина і не покаявшись перед ним.
Я запізнився на похорон. Могила батька була ще свіжа, і мене діймало дике бажання розгребти її й востаннє глянути… Мабуть, тому, що не бачив батька в останню хвилину, він і досі приходить до мене в снах, і я дивуюся уві сні: хто пустив брехливу чутку про його смерть? Ми завжди з ним розмовляємо – бо не договорили – у трацькій хаті, а потім він каже «мені пора» і віддаляється, немов пливе, до горизонту. Може, це приходить до мене його молода енергія? Зрештою, я вірю в потойбічне існування людського духу…
Мати-вдова – їй виповнилося тоді всього сорок сім років – просила мене залишитися при ній і вчителювати в селі на батьковому місці. Та я поцілував її, взяв у рюкзак ворок кукурудзяної муки і глечик бринзи й далі пішов у світ райські сади садити. Я знав уже, чого хочу. Мій хребет зміцнів, і я вибрав для себе свій жанр: прозу!
У Львові знайшов Павличка. Він втішався тоді першою славою, вчився в аспірантурі, мав неабиякий авторитет, і сорокарічний ректор університету професор Євген Лазаренко був його приятелем. То був єдиний за моєї пам’яті ректор!
Ми пішли до нього. Я – у військовій уніформі, в сержантських погонах.
Євген Костянтинович – лисуватий, з випуклим чолом і відкритим благородним обличчям – уважно вислухав Дмитра, який просив поновити мене на другий курс. Потім пройшовся по кабінету, зупинився переді мною, пильно приглядаючись до мене, далі сів за стіл і мовив скрушно:
«Поновити його неможливо. Він же ж мав перерву в цілих чотири роки. До того ж, нині не серпень, а жовтень. На другому українському в цю мить Юрій Мушак втовкмачує своїм „ослам“, як він називає другий український, латину. Вже другий рік втовкмачує, а вони нічого не знають. Навіть найздібніший хлопець не може всього того наздогнати… Іваничук, – звернувся ректор до мене, – на другий рік поступите на перший курс, я вам гарантую».
«Не можете ви так зробити! – підступив до ректорського столу Павличко і твердо поклав на папери долоню. – А може, в цю хвилину ви вбиваєте письменника… Великого письменника!» – заволав Дмитро, звівши вгору руки.
Треба було чути, як щиро сміявся ректор.
«Ну й демагог, ну й нахаба!» – хлипав Лазаренко від сміху, пишучи наказ про моє поновлення на другому курсі українського відділу.
Перед дверима зали Коперника, біля тієї самої аудиторії, в якій мене чотири роки тому виключили з університету, я зупинився, зірвав погони і, не чекаючи перерви, тихо прочинив двері.
На мене видивилися півсотні здивованих очей незнайомих мені студентів, а професор Мушак – той самий дивак, який знав усі мертві мови світу, – не звертаючи на мене уваги, водно повторював латинське словосполучення й допитувався в аудиторії, яка це конструкція? Студенти мовчали. Я сів за першу парту, мізкуючи: а що ж, це справді за конструкція?
Мушак безсило розвів руками і аж тоді мене помітив.
«То, може, ви скажете, не знаю, хто ви такий і чого прийшли?» – звернувся він до мене.
«Ablativus absolutus», – скромно відказав я.
«А бачите – і на лекції не ходить, і знає!» – заспокоївся врешті Юрій Федорович.
Я знову став студентом.
