Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Кілька років тому повіяв новий весняний вітер з галицького заходу на всю Україну. Спочатку у Львові створилося Товариство української мови «Просвіта», від якого покотилася перша хвиля нашого відродження; у Львові було засновано перший осередок РУХу – найбільш популярної політично-громадської організації, яка підготувала демократичні вибори і створила в українському парламенті першу опозицію – Народну Раду, котра врешті-решт вирішила політичну долю України; 22 січня 1990 року з Івано-Франківська аж до Києва протягнувся живий людський ланцюг, який пригадав усій Україні її символіку і ствердив ідею єдності українських земель; з Галичини й досі розходяться по всій Україні політичні місіонери, і в Галичину на Різдво і Великдень з’їжджаються з усіх кінців України, мов до Мекки, учні, студенти, робітники, вчителі…

Не бурчіть на мене, галичанина, мої дорогі східняки, почекайте хвилинку – я зовсім не хотів вас принизити. Така вже наша реальність, що українське відродження завжди йшло із заходу, проте я водно був лютим ворогом галицького сепаратизму, бо знаю: головна сила незалежної України – на сході, і нема твердішого українського патріота, ніж прозрілий східняк. Поміркуймо лише: сьогодні одним із духовних провідців нації є зрусифікований колись уродженець Донецька Іван Дзюба, а з політичних – затятий комсомолець з Теліженець Іван Драч. Не кидаймо каменем у людину за те, ким вона була: думаймо, хто вона є нині і що робить для України. Хто дав останнього штурхана імперській стодолі? – колишній партократ, а нині Президент України Леонід Кравчук!

Тільки не допускаймо до себе патріотичної ейфорії, не забуваймо ані на мить слова Тараса Шевченка: «Правда ваша, Польща впала та й вас роздавила».

Остання в світі імперія валиться, та уламки її тяжкі. Страшна й нахабна українофобія, яка завжди була стрижнем імперського московського месіанства, спалахнула сьогодні блудним полум’ям в Росії: вона, бач, не мислить себе без України, вона мусить мати колонію, житницю, рабів, бо, зайнята ремеслом завойовництва, відучилася сама працювати. Та Росія, яка є власне Росією, – колишнє Московське царство – заросла бур’яном, там села зяють чорними ямами розбитих вікон, там животіють – на багатій землі – напівголодні люди, так правдиво описані у творах заклятого шовініста Василя Бєлова, які замість працювати й видобувати із своєї землі матеріальні й духовні скарби ходять Москвою з плакатами, на яких написано: «Борис, заставь хохлов накормить Россию!» До якої ганьби й самоприниження дійшов талановитий народ, керований історичними й нинішніми політичними горепровідцями! А звідси – сьогоднішня економічна блокада України, а звідси – погроза демократа Єльцина: вдарити атомною бомбою по хохлах…

«Ах, ах, – закликав колись Керенський, – не відривайтесь, брати українці, від спільної батьківщини, не розвалюйте спільного війська!» «Ах, ах, – бідкався недавно Горбачов, – не рассоединяйтесь, нельзя же резать по живому!» «Що ви, хіба може Україна існувати сама по собі, вона ж не має таких сил!» – волав з трибуни українського парламенту народний депутат України Олександр Мороз. «Украйна – вообще не нация, а ветка русского тысячелетнего народа!» – втрачає глузд автор редакційної статті в газеті «Литературная Россия».

Спам’ятайтеся! Тисячу років тому вас ще не було. Московське князівство, територія якого нині забута вами самими, Московське князівство, в історичні межі якого ви, що розповзлися по всьому світу, раніше чи пізніше вернетесь і розкопаєте свою землю і станете нормальною, не імперською нацією, – народилося значно пізніше… Панове російські шовіністи Бурбуліс, Бабурін, Руцькой і Солженіцин, спам’ятайтеся самі і спам’ятайте свій народ: ваша імперська психологія ніколи не дасть розвинутися його матеріальним і духовним силам, ви зможете стати багатими тільки вдома. Коли ж ви це нарешті втямите?

Як полюбляла казати Ірина Вільде: «Тепер я запитую сама себе».

«О люде османський! Коли тобі стане досить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш на чужі землі, не розоравши своєї, чому не нагодуєш власним багатством рідних дітей, а примушуєш їх голодними рискати по чужих полях і дарма проливати сусідську кров? Коли ти вгамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогодні влада, і ти сваволиш. Хто ж захистить тебе від Божої помсти, коли вона прийде? А прийде. Сповнюється вже круг віків, і ти вернешся туди, звідки прийшов, виконавши свою страшну місію на землі. Вернешся, осуджений світом» («Мальви», 1968).

25 грудня перший і останній президент Радянського Союзу подав у відставку. Він був каталізатором розвалу московсько-більшовицької імперії, хоч сам цього й не хотів. Своєю діяльністю він навічно вписався в історію. А міг був зробити це достойніше: сам мав розпустити союз. Та до такого політичного розуму не дозрів іще жоден імператор.

Завтра, 30 грудня 1991 року, відбудеться в Мінську нарада голів незалежних держав, які входять до так званої СНД. Розпадеться й вона. І чим швидше, тим краще. Ініціатива Леоніда Кравчука у створенні Співдружності була тактичним ходом. Так принаймні думаю я. Треба було поставити хрест на союзі і виграти час. А далі…

Україна – держава європейська і на Європу мусить бути зорієнтована. З Росією нам треба жити в згоді, але йти поруч з нею та ще й в одній упряжці нам не можна: вона звикла мати Україну своєю колонією і від імперських апетитів ще довго не зможе відмовитися.

Я починаю вірити Леоніду Кравчукові: він поки що міцно стоїть на українських державних позиціях. Зрештою, побачимо, як наш Президент поведе себе завтра.

…Хто не знає, які вишукані прокльони вивергала довженківська баба Марусина на голову маленького Сашка, котрий повисмикував з грядки моркву!

«Царице небесна, заступись за мене, щоб ріс він не вгору, а вниз, щоб не почув