Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Львівські студенти почали організовувати наукові гуртки і літературні студії – їх і далі контролювали ті самі череповські із комітету комсомолу, і, хоч хижа хватка більшовицьких кураторів помітно ослабла, залишився і продовжував все ж таки лякати нас зловісний їх оскал. Коли в малому актовому залі, наприклад, зачитували закритий лист Хрущова про культ Сталіна, і я, не приховуючи зловтіхи, голосніше за всіх плескав у долоні, Череповський «по-дружньому» порадив, щоб я вгамовував свої емоції, якщо не хочу бути ще раз виключений з університету. Проте вже ніщо не могло стримати відлиги: більшовицький кулак невтримно розтулювався. Дивувалась зима…
До університетської літературної студії належали тоді, крім її керівника Дмитра Павличка, – Ростислав Братунь, Василь Колодій, Григорій Глазов, Микола Петренко, Галина Леонченко, Володимир Лучук (найоригінальніший на той час поет-новатор), Григорій Печенівський, Георгій Книш, я, а на підходах з’явилися Роман Лубківський, Роман Кудлик, Дмитро Герасимчук, Михайло Косів, Ніна Бічуя… Остання, правда, – оте зарозуміле дівча з довгим до пояса русявим волоссям – незалежно і гордо косувала очима на поетичну рать, що збиралася в 114-й аудиторії, поолімпійськи зверхньо не сприймаючи наших традиційних соплів, і зухвало бомкала перед нами кольоровим м’ячиком: не знала, бідолашна, що незабаром сама прийде до нас і ніде від нас не зможе вже подітися, та назавжди залишиться самотньою зі своїм оригінальним і неприйнятним у нашій заполітизованій і сентиментальній читацькій громаді – модерним стилем…
Гай, гай – косяки золотих і срібних, більших і менших рибок гасали, метушилися в заплавах біля берега змілілої за час радянської посухи літературної ріки і не сміли, не могли іще вирватися з них у замшіле русло, по хребті якого повільно і сонно пливла протрухлявіла мистецька галера, на кормі якої сиділи й куняли за життя віджилі класики галицького культурного процесу – письменники Михайло Яцків і Денис Лукіянович, художники Іван Севера і Григорій Смольський, вчені Іларіон Свєнціцький і Михайло Возняк, композитор Станіслав Людкевич і ще багато-багато знаменитих дідуганів, які пристосуватися до нового життя не вміли, а тому нічого або майже нічого не творили; за штурвалом стояв колись доволі здібний, а тепер до всього збайдужілий Петро Козланюк, лоцманами на цій галері служили меценат молодих письменників, але затрачений на спекулятивній публіцистиці красень Юрій Мельничук та закінчений цинік Петро Інгульський, про якого говорили, що для того, аби публіку розсмішити, він ладен рідній мамі в очі плюнути, а барменом працював невтомний і винахідливий знавець галицького політичного життя, водно захмелений енциклопедист з потрощеним хребтом Тарас Мигаль. І тільки Ірина Вільде, вічно енергійна й мудра жінка, яка увібрала в себе всі галицькі достоїнства і гріхи, сиділа окремішньо на палубі із закоченими на ногах камашами і, спустивши ноги у воду, дивилася в наш бік, терпляче очікуючи, поки золоті і срібні рибки зважаться нарешті вийти в русло і всі зберуться біля її ніг.
Ми ж поки що спостерігали галеру збоку і, маючи про всіх пожильців свою нігілістичну думку, втішалися насмішкуватими анекдотами, які поширював про них читаючий люд.
Нігілістичну – тому, що твори старих композиторів ми не мали можливості чути, їх не виконували, художників – бачити, вони не виставлялися, а письменників – читати: книги замкнули від нас на сім замків у спецфондах, нам же залишили їхні покаянні сповіді на зразок спогадів Петра Карманського «Крізь темряву» або антиукраїнського памфлета «Під чужими прапорами», написаного войовничим українофобом Володимиром Бєляєвим до спілки з Михайлом Рудницьким, в яких Карманський і Рудницький, стоячи біля ганебного стовпа, самобичувалися за свою колишню участь в українському національно-культурному процесі. Хто цього не хотів робити або ж не вмів, тих партократи примушували виступати на велелюдних зборах з апологетичними промовами на тему «Що нам дала радянська влада», та дуже швидко їм довелося відмовитись від цих політичних експериментів, бо ті промови старих галицьких інтелектуалів, які ніяк не могли оволодіти секретами більшовицької демагогії, закінчувалися часто до сліз смішними курйозами.
Денис Лук’янович у доповіді про оновлений радянський Львів сказав, до речі, приблизно таке: «І ось коли ми ходимо вулицями нашого стародавнього і вічно молодого міста, то на кожному кроці бачимо радісні переміни. Ось центральний проспект, який називався колись Гетьманські Вали, має нині ім’я великого Леніна; ось у цьому прегарному будинку урядував колись чужинецький сейм, а сьогодні в ньому розмістився наш український радянський університет; вулиця Баторого названа ім’ям славного генерала Ватутіна, і на бічній Ватутіна у старовинному ренесансовому палаці мешкали колись курви, вибачайте – проститутки, а нині тут вища партійна школа».
Григорій Смольський промовляв якось у Спілці художників про лихоліття, які пережила багатостраждальна Галичина, і заговорився: «Була колись Австрія, ми боролися і чекали зміни. Потім запанувала над нами панська Польща, але ми далі боролися і чекали зміни. Якою страшною була німецька окупація, але й тоді ми боролися і чекали-сьмо зміни. А тепер маємо нашу рідну радянську державу, щоденно боремося за щасливе і радісне життя і – чекаємо зміни…»
Найточніше, проте, висловився з приводу політичних ситуацій у Галичині Станіслав Людкевич на з’їзді композиторів у Києві: «Пережили ми Австро-Угорщину, не стало на світі клаптикової імперії; перестраждали польську окупацію і дочекалися золотого вересня; навіть страшну фашистську окупацію витримали – загинув окупант, а тепер до нас прийшла рідна радянська влада – і нема на то ради!»
Жарти жартами, а старі живі класики замовкли, і довго про них ніхто нічого не чував, ото
