Вбивство Петлюри. 1926 - Дмитро Володимирович Табачник

Вы, товарищ Яновский, в Ваших аргументах по поводу дела Шалома Шварцбарда пользовались ложной и непроверенной информацией. Вы должны показать правду об этом деле».

Так Нестор Іванович хотів реабілітуватися в очах світових єврейських організацій, бо в роки громадянської війни і його хлопці та їхні ватажки теж бували, м'яко кажучи, не завжди ввічливими й обачними з мирним населенням маленьких єврейських (і не тільки єврейських) містечок.

Минуло трохи часу, пролетів місяць, другий. І Махно було зовсім заспокоївся, але хтось із друзів-приятелів, занадто екзальтованих анархістів, трохи пожартував. Увечері на квартиру до Махна зателефонували, і голос із виразним єврейським акцентом повідомив, що є неспростовні документи та свідчення очевидців про його причетність до погромів, про бешкетування його вольниці й про те, що тепер на Нестора Івановича, мабуть, чекає доля Симона Петлюри. Важко не тільки описати, а навіть уявити собі стан переляканого Махна того вечора.

А вже вранці він кинувся по допомогу до своїх друзів – французьких анархістів, ті охоче прийшли колезі на допомогу й організували йому кілька публічних зустрічей із молоддю, представниками різних політичних сил. Так, наприклад, 23 червня 1927 р. Махно виступив у великому паризькому клубі «Фобур» на диспуті «Чи був «генерал» Махно другом євреїв або чи брав участь у вбивствах їх?», де перед сотнями слухачів доводив, що однією з причин розстрілу махновцями отамана Григор'єва була організація масових і надзвичайно жорстоких єврейських погромів на Півдні України. Махно також розповів, що він ніколи не дозволяв своїм воякам улаштовувати єврейські погроми, докладно перераховував, скільки в нього було анархістів-євреїв і як він чудово товаришував і воював разом із ними проти білогвардійців і петлюрівців. За кілька місяців шок у Махна минув, і він припинив займатися заграванням із євреями і пошуками популярності.

Про процес Шварцбарда навіть у вічно сенсаційному, сповненому новин і подій Парижі забули не так швидко. Торрес писав книгу й продовжував робити блискучу адвокатську кар'єру, Шварцбард із дружиною надовго залишився у прекрасному місті, для якого став улюбленцем і справжнім героєм. Він працює в одній із найбільших страхових компаній, однак у його житті дедалі більше місця займає літературна діяльність. Виправданий судом месник випускає збірку оповідань «Образи війни», присвячених спогадам про свою участь у світовій війні у складі Іноземного легіону. Книжка виходить спочатку на ідише, але невдовзі перекладена французькою. Наступна книга Шварцбарда також мала художньо-мемуарний характер – це спогади про участь у громадянській війні «З глибокої пропасті», сповнені жахливих сцен петлюрівських звірств та перетворення людей на потворних хижаків із жадобою крові. Далі він друкує книги «В бігу днів» та «У суперечці з самим собою», до яких уходять вірші, мемуарні оповіді, п'єса. Остання книжка настільки вражає, що можна тільки пошкодувати, що її перекладів українською чи російською мовами немає. Поступово колишній терорист повністю переходить на літературну працю і стає постійним співробітником низки впливових єврейських видань лівого спрямування Великої Британії та США – «Робітничий товариш», «Єврейська газета», «Вільний робітничий голос», «Момент». Особливо слід відзначити його наступну книжку про Першу світову війну, що її частинами друкував «Робітничий товариш», – «З мого воєнного щоденника», яка стала, мабуть, найкращим твором про французький Іноземний легіон. Далеко не все з творів та мемуарних записів Шварцбарда було надруковано, однак вони збереглися в архівних фондах Єврейського наукового інституту в Нью-Йорку та бібліотеки Кейптаунського університету.

На початку 1930-х pp. Щварцбард має намір реалізувати масштабний проект – створити єврейську енциклопедію під назвою «Encyclopedia Judaica», яка б містила повну інформацію про історію та культуру єврейського народу. Для збирання матеріалів та пожертв на заплановане видання письменник виїздить спочатку до США, а потім до Південної Африки. В Африці Шварцбард затримується і стає в Кейптауні співробітником місцевого видання «Африканська єврейська газета». Однак доля не дала можливості реалізуватися його планам: 3 березня 1938 р. він раптово помирає від серцевого нападу, і його поховання проводять у цьому ж південноафриканському місті.

У 1967 p. за підтримки уряду Ізраїлю проходить перепоховання – прах Шварцбарда переносять до відродженої Єврейської держави. Зараз його могила знаходиться в поселенні Кфар Авіхаїль (біля Нетанії), відомому як «поселення колишніх легіонерів». На його честь у низці ізраїльських міст названі вулиці.

Ось так можна було б закінчити розповідь про вбивство Симона Петлюри й судовий процес над Шоломом Шварцбардом. Але все ж таки одне питання, мабуть, не дає права поставити останню крапку та спокійно відкласти ручку. Питання, на яке нелегко відповісти, щоб відразу не бути в чомусь звинуваченим так званими «націонал-патріотами», не заслужити ярлика, але без чіткої відповіді на яке досить незручно прощатися із читачем. Це питання:

«Здається, матеріали, уміщені в нашій книзі, можуть дати лише одну можливу відповідь. Але досі багато істориків не наважується самостійно відповісти на це болісне питання: чи була особиста вина Петлюри у страхітливих єврейських погромах в Україні? Вони обмежуються лише відстороненим зіставленням різних точок зору, різних, часто полярних, версій, знайомлять читача лише з подіями, не роблячи жодних висновків. Обмежуються, щоб відразу не наражатися на звинувачення в упередженості, в «очорненні» імені «національного героя», яким дехто бачить постать Симона Петлюри. Правда, абсолютно незрозуміло, чому «націонал-патріоти» вважають, що вбитого колишнього головного отамана взагалі хвилювала незалежність України. Показовою є характеристика, яку дав екс-голові Директорії Павло Скоропадський у своїх спогадах: «Он не столько государственный деятель, сколько партийный, а это для создания государства не годится».

Відомий історик, колишній керівник делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції та засновник так званої «державницької школи» в українському консервативному русі Степан Томашівський у книжці «Під колесами історії», що вийшла в 1922 p. y Берліні, нищівно оцінив колишнього головного отамана, армія якого виявляла сміливість тільки під час погромів: «Як індивідуальність – він людина вбога. Що дало Петлюрі моральне право зазіхати на найвищу військову владу? Чому українська громадськість задовольнила цю амбіцію та цілих чотири роки вбачала в Петлюрі уособлення генія озброєної України? Відповіді на ці й інші запити – хіба що у сфері психологічних загадок. Бо ж за весь час свого головування не виявив він ані найменших ознак справжнього вояцького духу військових організаційних здібностей, поза навіть бодай якимось стратегічним талантом