Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров
І практичною стороною питання є попередження. Безглуздо відмовлятися від оборони лише тому, що ми будемо морально праві, якщо нас почнуть атакувати. Безумовно, треба засуджувати, переслідувати та карати порушників, але не треба полегшувати їм завдання. Гарним уроком тут є сучасна казка Орсона Веллса про скорпіона та жабу. Жаба перевозить скорпіона через річку на своїй спині, переконана його логічними аргументами, що він її не вжалить, бо інакше обоє помруть. Посеред річки скорпіон жалить жабу, і та, помираючи, питає: «Де ж логіка? У цьому немає логіки!» А скорпіон відповідає: «Я знаю, просто не зміг стриматися. Такий уже в мене характер»[20].
Практична мораль полягає в тому, що не слід довіряти скорпіонові через логіку й що ваше право не дуже допоможе вам, коли ви помрете. Іншим уроком є те, що не всі діють у спільних найкращих інтересах або навіть у своїх власних найкращих інтересах і що істинна природа може переважити логіку та інстинкт самозбереження. Я думаю про це щоразу, коли чую, як європейські дипломати говорять про бажання досягти взаємовиграшного сценарію з Путіним щодо України.
Таке ставлення варте захоплення до певної міри, і в цьому полягає саме визначення дипломатії: хоча б сказати, що вашою метою є обопільний виграш. Було б дуже добре, якби всі кризи чи конфлікти можна було закінчити взаємною вигодою або принаймні взаємним задоволенням. Але думка, що так може статися з Путіним або з ІДІЛ, ігнорує істинну природу ворога. Єдина мета Путіна — залишитися при владі, і заради цього він пішов навіть проти такої потрібної йому співпраці з вільним світом. Зараз Путіну потрібні конфлікт і ненависть, і як ви вестимете з ним переговори, не зраджуючи ваші ідеали й ваш народ? Аль-Каїда та ІДІЛ прагнуть викорінити й знищити сучасний світ прав та свобод. Як плюралістичне ліберальне суспільство зможе вести переговори з таким баченням світу до взаємної вигоди? Воно не зможе.
Коли ж логіка зосередження на взаємній вигоді постійно провалюється, це час спробувати щось іще. Ми не приречені підставляти свої спини світовим скорпіонам знову та знову, сподіваючись, що наступного разу вони нас вже точно не вжалять.
Мало хто з людей є справді скорпіоном — повним психопатом. З часу закінчення епохи монархій та імперій сходження політичною драбиною до найвищих щаблів вимагає хоча б деякої майстерності та інтуїції. (Північна Корея є одним із небагатьох сучасних винятків, але там і результат очевидний.) Основним моментом у запитанні «Народжуються чи стають?» є потенційна нагода. Слободан Мілошевич міг би просто стати ще одним партійним босом, якби революції 1989 року не дали йому шанс пошукати більшої влади шляхом роздмухування ненависті. При цьому Мілошевичу дозволили процвітати в цій ролі достатньо довго, щоб спричинити перший геноцид на теренах Європи після закінчення Другої світової війни. Його слід було силою усунути від влади в 1995 році, але йому дали ще один шанс, який він, зрозуміло, інтерпретував як слабкість своїх опонентів та через кілька років завдав удару знову.
Як я вже писав на початку цього розділу, у 1999 році в Європі палали дві війни. Обидві були громадянськими, обидві точилися переважно через етнічні та релігійні чвари й обидві бачили жахливі військові злочини та прояви терору проти цивільного населення. А ще і в Косовому, і в Чечні війна стала частиною боротьби за політичну владу в далекій від них північній столиці.
На кінець літа 1999 року із західних політичних та фінансових кіл надійшов ледь помітний оптимістичний сигнал щодо Росії. Адміністрація Клінтона та міжнародні фінансові інституції оголосили уряд прем’єр-міністра Сергія Степашина таким, із яким вони можуть «мати справу».
Скидалося на те, що Росії вдалося не лише уникнути повного економічного колапсу, якого багато хто боявся під час фінансової кризи, але й її ринок почав відновлюватися приблизно до рівнів, що передували серпню 1998-го, а міжнародні кредитори почали поступово повертатися. Але четверте звільнення уряду за менш ніж вісімнадцять місяців поклало край таким зовнішнім показникам здоров’я. Воно також довело помилковість політики Заходу щодо Росії. Помилково приймаючи зовнішні показники за справжній прогрес та покладаючи необгрунтовані сподівання на підтоптані політичні еліти, західні лідери сприяли політиці, що винагороджувала відсутність реформ, допомагала зміцнити корумповану й антидемократичну систему управління, а також, хоча й ненавмисно, карала російський народ.
Відставка Сергія Степашина навряд чи мала велике значення. Як і його попередники, уряд Степашина не зміг вирішити структурні проблеми, що не давали поновити зростання економіки та інвестиції на користь усієї країни. Єдиною справжньою його заявою про досягнення було запобігання подальшому падінню ціни рубля.
Вісім років так званих реформ зробили фантастично багатою невеличку групу еліт, тоді як величезний та потенційно вибуховий сегмент російського населення залишився зубожілим. Комунізм у Радянському Союзі зазнав краху, коли переважна більшість його громадян усвідомила, якою жахливою була ця система для їхнього добробуту. І у випадку продовження злиднів існувала реальна небезпека нового усвідомлення.
Вимога змін, що вивела мільйони радянських людей на вулиці в 1989–1991 роках, поставала на переконанні, що на Заході є більш приваблива альтернатива. Західна допомога Росії також уважалася багатьма моїми співвітчизниками імперативом. Проте ця допомога не забезпечила великого стрибка до сучасних стандартів, на який так сподівалися росіяни. Основні звинувачення, безумовно, лягли на плечі російських лідерів: і так званих реформаторів, і тих, хто відкрито орієнтувався на створення нової російської еліти з майже такою самою владою та привілеями, якими насолоджувалися її радянські попередники.
Проте Захід не зміг зрозуміти, що пересічний росіянин швидше покаже пальцем на іноземні фінансові інституції та уряди, звинувачуючи їх у тому, що багато росіян сприймали закорумповану й недієву капіталістичну систему. При цьому те, що справа була зовсім не в капіталістичній системі, до людей не доходило. Ця образа ускладнювалася тим, що Єльцин (а пізніше Путін) та інші високопосадовці постійно використовували антизахідну риторику, щоб відвести будь-яке звинувачення від самих себе. Усе це сприяло антиреформаторським настроям, що робили впровадження справжньої ринкової економічної системи ще складнішим.
Реформатори та західні держави, залучені до цих реформ, зробили велику помилку, відповідаючи на критику. Замість того, щоб відкрити Єльцину й російському суспільству правду про корупцію та реальні причини зупинки прогресу, вони намагалися вдавати, що все буде чудово. Замість прозорості та дієвих ліків, яких потребувала Росія, нас годували плацебо й казали, що ми скоро одужаємо. То була доволі знайома нам форма лікування ще з часів СРСР.
