Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

звернули. Це тепер курсант Правик з різних приводів подумки

повертається до проблеми: почуття дружби саме собою

народжується чи дружбу треба виборювати? Який її головний

закон: вимогливість чи потурання?

Той піонертабір був біля Страхолісся: через Прип’ять — і в

Чорнобилі. Щороку однаковісінькі походи, концерти з виконанням

раз і назавжди завчених пісень набридали малим. Візьмуть і

втечуть додому. Піонер-вожатий, здається, їх розумів, тож не

сварив. Хлопчики між собою його, вже студента, називали

вдячно: «Друг».

Може, звідти походить у курсанта Правика співчуття до

хлопців, яких шпетять за самоволку? Все зрозуміло — училище, військова дисципліна,— і навіщо приховуватися, зникати потай, коли можна спитати дозволу? Не завжди це виходить, не все

можна передбачити — вони дорослі, закінчується другий курс...

Головне, не до кожного командира з таким звернешся. У них в

групі є старшина Краватка, мирне прізвище, але люта вдача. У

відділенні, де він командиром, стогнуть: будь-яке житейське

питання перетворює на знущання.

Таке було останньої неділі: тим, хто одержав дозвіл на

звільнення, треба переодягтися. Справа не така проста, як може

здатися: розміри у всіх різні, всі поспішають. І Дмитро

Лисковський, який відповідає за «амуніцію» — теж. Невдовзі

Новий, 1981 рік. ВІА готує святкову програму; Дмитро — соліст,

йому на репетицію. Володя Правик з Володею Микиткіним взялися

допомогти. Спритно видають взуття. Впорались. Зразу ж грім з

ясного неба: на обрії — сержант Краватка. Дмитро — у нього в

відділенні. Сержант угледів неподобство в появі добровільних

помічників, та ще й чужаків.

Його підспівачі теж уже тут. Щось проголошують про

дисципліну, про її порушників. Хто і що порушував? Хіба що

самі порушили звичайну логіку, здоровий глузд...

Завчені слова, виголошені, так би мовити, з чужого голосу...

Може, кожне зокрема й гарне. Та з вуст нещирого промовця чи

співрозмовника звучатиме фальшиво.

Курсант Правик помічає це.

їхній рій уже спить. Спершу важко було засинати на вузьких

солдатських ліжках, вишикуваних упритул. Призвичаїлися.

Кроки днювального за дверима розмірені.

А Володя не спить. У такі години й думається ясніше.

На комсомольських зборах сьогодні знову виступив Костиря.

Він завжди на зборах бере слово першим. Та це слово завжди

нещире... От сьогодні: «Будемо безкорисливі, все віддамо

заради спільного успіху в праці!..» На зборах мали

обговорювати участь дивізіонів у благоустрої училища, роботу в

підсобному господарстві, приміських колгоспах. Не виходило

ділової розмови — натомість тріскотнява, така пустопорожня, що

вуха в’януть. А розпочав Костиря.

«Будьмо безкорисливі!» Недавно після звільнення приніс

журнал «Искатель». Цікавий журнал. Його в кіосках не купиш і в

бібліотеці училища нема. Ніхто не почав просити журнал у

Костирі.

Ніхто навіть не згадував про той «Искатель». А Костиря

голосно просторікував, яку небачено захоплюючу пригодницьку

повість там розпочали друком. А водночас так трусився над

своїм придбанням, що в порушення правил приніс журнал до

спального приміщення, поклав до тумбочки. Хоч це заборонялось.

Тумбочка в спальному приміщенні для мила, зубної щітки. А

книжки — в навчальному класі. Група була на навчанні, коли

командир схотів перевірити порядок. І наказав днювальному

знайдений журнал віднести до класу. Так було і зроблено.

Костиря, виявивши пропажу, зарепетував:

— Крадіжка!

Чи не з кулаками напустився на сусіда, з яким ділили

тумбочку на двох.

Дрібне. Не варте згадки, коли б не полюбляв він високі фрази

вигукувати з трибуни. Хіба тільки він? Вчора одного з

курсантів призначили в наряд до хліва, де вирощували поросят

для кухні. Не приховує роздратування:

— Гидота! Бруд! На офіцера вчуся, не на свинаря!..

А командир дивізіону на порозі з’явився — як той

самий курсант палко декламує:

— Ще не всі у нас розуміють, як важливо для майбутньої

служби сумлінно виконувати будь-які обов’язки!

Добре, що в їхній групі не знайдеш подібних «артистів».

А справжні артисти в їхній групі є.

Хоч Володя Правик участі у вокально-інструментальному

ансамблі не бере, але репетиції відвідує при першій-ліпшій

нагоді. Посідають з кількома друзями в кутку порожньої зали, затамувавши подих, слухають, як народжуються мелодії. По-

новому бачить своїх товаришів. За звичним у них розкривається

раніше непомічений хист. І навіщо хлопці його приховували?

Давно могли б мати такий гарний ансамбль! Бас-балалайка, дзвінкоголосий тренцель, гітара — все це їхня група. Ще одна

гітара, скрипка, барабан — то Юрко Станішевський, Леонід

Гаращенко, Ігор Купченко з їхнього рою.

їхня група вийшла в передові. І їхнє відділення міцно

ввійшло до числа відмінних. Тобто у жодного курсанта — жодної

трійки, дві третини оцінок — п’ятірки. Втім, справа не в цих

відсотках, головне — енергія, бойовий настрій хлопців. Ніхто

не знає нудьги, всі охочі до жвавої справи. Взяти фотосправу.

Курсанти мають на ній незаперечні успіхи.

Володя з щирим захопленням розповідає про це в листах

додому, посилає знімки. Адже мати сама фотоаматор із стажем, оцінить спостережливість хлопців, вдалі ракурси, вигідне

освітлення.

«Ми і на старших курсах вночі робили фотографії, бо вдень не

встигали. Втомлювались, але раділи, що приносимо користь своєю

працею. А коли нас в лаборантській спіймають, дістається

насамперед Володі, а він нам — жодного слова докору. Ввечері

скажу: «Володику, треба б закінчити те, що не встигли». Він

усміхнеться: «Треба то треба, ходімо».

Із листа Володимира Кравченка,

офіцера державного пожежного нагляду.

Альбом, який ми розглядали з підполковником Мельником, не

музею належить, а полковнику Лободі. Тільки у начальника

училища зберігся унікальний примірник. Ясно-червона, із

золотом палітурка. Тут усе побачиш: навчання під щільним дощем

і виступи музикантів. Курсантів, коли вони висаджують вздовж

чола будинку весняні вербички і коли при повній амуніції

пробиваються крізь замети на зимових навчаннях. Фон для

портретів-овалів — пейзажі, вітрила в морі, «ракети» на

Дніпрі, міські вулиці. Сторінку з передостанніх, де Володимир

Кравченко, доповнюють три знімки: шикування, навчальний похід, мить відпочинку в заповіднику «Софіївка».

Все на цій сторінці не випадкове. І сусідство двох

Володимирів з двома Сашками, Рудницьким і Анохіним,— вони

близькі друзі. І те, що у Володі Правика, на відміну від

багатьох інших, на кітелі жодних значків, крім

комсомольського. Нарешті, те, що з пейзажів обрано

«Софіївку»...

Загальний зошит цього разу в зеленій обкладинці (Володя

Правик надавав кольорам значення). Він з найважливішого

предмета: протипожежної профілактики. Десятки сторінок списані

дрібними густо-синіми рядками. Окремі розділи виділені

червоними лініями. Акуратність курсанта Правика очевидна. Та

раптом між переліком порушень протипожежних правил на

виробничому об’єднанні «Черкасмеблі» і викладом «Основ

контролю за новобудовами» — несподіваний, чорним чорнилом

текст:

«Закінчився ще один трудовий