Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко

дому, не повинен опускатися до дріб’язкових розрахунків у забезпеченні собі адекватного місця в українському суспільстві. «…Оберігаючи Вашу особу, яка мені дорога як українському державникові і патріотові, — писав В. Липинський, — я рішив і досі держусь того переконання, що Ваша будучність мусить бути зв’язана з будучністю тієї течії української, яка в силі організувати Укр[аїнську] Націю і збудувати Укр[аїнську] Державу. Річчю Вашої тактики було б таку течію собі вибрати і з нею зв’язати. Або ж заховати повну нейтральність, се значить і льояльність супроти каждо-часного Українського Уряду»173.

У документах польскої спецслужби («двуйки»), які люб’язно надані авторам професором Йєльського університету Т. Снайдером, згадується про нову угоду між П. Скоропадським і В. Вишиваним від 5 січня 1921 р., до якої долучився також Є. Петрушевич. В угоді зазначалося, що «VV (В. Вишиваному. — Авт.) бути королем федеративної України, Скоропадському бути гетьманом України, а Петрушевичу диктатором Східної Галичини» (Centralne Archiwum Wojskowe, Rembertów. — 1.303.4.2718/98-105).

Однак порозуміння між обома течіями монархічного руху так і не вдалося досягти. В. Липинський вважав, що певні тертя, які виникли, можна зліквідувати при безпосередньому побаченні з ерцгерцогом і висловлював сподівання, «що все остається по старому»174. Проте події розвивались в іншому руслі. Відомо, що В. Вишиваний різко негативно поставився до угоди УНР з Польщею, ініційованої С. Петлюрою, і фактично став у опозицію до його уряду. Постать В. Габсбурга стала притягальною для різних груп опозиціонерів як з республікансько-демократичного табору, так і з боку окремих монархічних об’єднань, які були поза впливом УСХД. Постійне перебування ерцгерцога у цьому оточенні не сприяло гармонізації його стосунків з учасниками гетьманського руху.

10 березня 1921 р. В. Липинський отримав листа від В. Габсбурга, в якому ерцгерцог висловлював своє негативне ставлення до статуту УСХД, опублікованому в «Хліборобській Україні», з огляду на його «недемократичний характер». У своєму листі-відповіді від 12 березня В. Липинський зазначає, що послання В. Габсбурга не було для нього несподіванкою. Ще перед опублікуванням статуту УСХД ерцгерцог, попри застереження В. Липинського, помістив у часописі «Воля» свою автобіографію, у якій було чимало негативних оцінок П. Скоропадського і Гетьманату. Тому В. Липинський робить висновок: «…Ми зрозуміли, що ви хочете — кажучи Вашими словами — відкинути всі свої зобов’язання, які Вам перешкоджають в Вашій роботі і порвати з нами»175.

2 квітня 1921 р. В. Липинський повідомляє, що Рада присяжних УСХД прийняла до відома заяву ерцгерцога про політичний розрив з гетьманцями «з причини Вашої незгоди з нашим Статутом і Регламентом». Водночас В. Липинський повідомляє, що звільнення В. Габсбурга від обов’язків члена Генеральної ради[5] «може бути зроблено тільки Паном Гетьманом, до якого просимо Вас безпосередньо звернутись в цій справі»176.

Розрив з родиною

Опинившись у Відні в середовищі української еміграції, В. Вишиваний був частим відвідувачем її численних зібрань. Саме тут, в австрійській столиці, у 1921 р. вийшла його поетична збірка «Минають дні», присвячена «борцям за волю України». Український поет П. Карманський згадує, що дуже часто зустрічав «цього розмріяного українського полковника на всіляких українських сходинах і святах, як він не слухав, а всею душею ловив мелодії й слова січових пісень, находячи в них єдину розвагу після втрати недавньої казки боїв за українську державу». Вільгельм Габсбург повною мірою відчув на собі негаразди еміграційного життя. П. Карманський зауважує, що ерцгерцог «не носив уже німбу Габсбургів, а був тільки полковником Василем Вишиваним, носив однострій української армії й сіру шинелю та жив зі скупої вояцької платні, на яку було стати урядові на еміграції»177. Після виходу збірки поезій В. Габсбург надсилає П. Карманському два примірники книжки178.

Здавалося неймовірним, що представник династії Габсбургів міг опинитися у такій матеріальній скруті. Причина того — послідовна українська позиція В. Вишиваного і конфлікт на цьому ґрунті з батьком — Карлом-Стефаном Габсбургом — та іншими полофільськими членами родини. У листі до М. Василька від 8 грудня 1920 р. В. Габсбург зазначав у зв’язку з цим: «Ви знаєте, Шановний Пане Василько, що у мене нема ані крейцера власних грошей, завдяки моїй ще з-за австрійських часів українській політиці, бо тоді мій батько відібрав мені права на спадщину» (док. 47).

Однак, попри всі негаразди, ерцгерцог Вільгельм залишався вірним обраному ним шляху служіння українській національній справі. Ось як згадував про український патріотизм В. Вишиваного командувач Армії УНР у Першому Зимовому поході генерал М. Омелянович-Павленко: «Я особисто познайомився з архикнязем лише на еміграції, — писав він, — до того часу не траплялося бути йому представленим. Моя думка, що зовсім не романтизм і якісь особливі егоїстичні, політичні комбінації приваблюють до нашої справи полк. Вишиваного, а щось більше, і настільки істотне, що навіть наша мілітарна і політична поразка не зупиняє його при всяких можливих випадках виступати завжди зі своїм незмінним ад’ютантом, сотником Ляришенком в обороні нашої справи. Коли в Європі українство було синонімом «большевизму другого сорту», — архикнязь завжди прикрашував себе нашою національною стрічкою»179. Це, власне, й викликало гострий конфлікт із родинним оточенням, яке перебувало під польським впливом і надзвичайно вороже ставилось до українських почувань молодого ерцгерцога та його політичних кроків.

На початку 1921 р. у польській пресі було опубліковано лист батька Василя Вишиваного Карла-Стефана Габсбурга, давнього полонофіла, який розставив крапки над «і» у взаєминах ерцгерцога Вільгельма з родиною. Карл-Стефан Габсбург дорікав синові, що від часу розпаду Австрійської монархії Вільгельм не повертався до родинного дому й усі зв’язки з ним були розірвані. При цьому Карл-Стефан підкреслював, що обидва його старші сини служили у польській армії. Фактично цей лист означав відречення Карла-Стефана Габсбурга від свого сина в ім’я симпатій до польської шляхти та на догоду її політичним інтересам.

Цей лист викликав відповідь Вільгельма Габсбурга 10 лютого 1921 р., яка, в свою чергу, була опублікована в українській пресі. «Мій батько заявляє прилюдно, —