Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко

Наприкінці 1919 р., як зауважує С. Шемет, хлібороби-демократи запропонували П. Скоропадському «скористатись із своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державности». Відтоді, за його словами, «починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями монархістами»147.

Ініціатором і реальним організатором цієї акції був В’ячеслав Липинський. Її складовою було намагання залучити до гетьманського руху Вільгельма Габсбурга. Очевидно, з цією метою відбулась і зустріч між ними, про яку згадує В. Липинський у своєму листі до ерцгерцога від 14 лютого 1920 р. «При сій нагоді, — пише він, — дозволяю собі ще раз подяку Вам, Вельможний Пане Полковнику, за ту велику честь і радість, яку Ви зробили мені своїм приїздом, та перепросити, коли, може, я не зміг прийняти Вас так, як мені-б того справді хотілося»148.

До контактів з В. Вишиваним прагнуть також інші відомі учасники гетьманського руху. Д. Дорошенко повідомляв 23 лютого 1920 р. В. Липинського: «На тому тижні хочу з’їздити на Mariazell до другого пустинножителя, полковника Вишиваного… Од В. Вишиваного дістав картку. Просить приїхати на Mariazell. Мабуть поїду після вівторка 2-го березня»149. За кілька днів В. Липинський отримав з Mariazell привітання від самого Василя Вишиваного, Дмитра Дорошенка та його дружини, а також В. Старосольського та Е. Ляришенка, ад’ютанта ерцгерцога.

Лист В. Липинського до ерцгерцога від 26 лютого 1920 р. порушував питання про доцільність друку споминів В. Габсбурга, написаних ним на початку жовтня 1919 р. під враженням подій національно-визвольних змагань. В. Липинський вважав, що приналежність В. Вишиваного до однієї з найбільш видатних династій Європи робить участь останнього в українських справах подією загальнонаціональної ваги й виходить за межі тих чи інших групових політичних інтересів. З огляду на це він намагається переконати ерцгерцога відмовитись від публікації споминів. «Ви маєте добру славу, здобуту собі ділами Вашими поміж широкими і загальними колами Української Нації, — зауважує він В. Габсбургу. — В той спосіб ви стоїте понад політикою і понад пристрастями. Всяке друковане слово має то до себе, що воно може бути використане в иншім небажанім сенсі противниками, і ті, котрі стоять понад партіями, повинні, на мою думку, друкованого слова, зв’язаного тематично з політикою, уникати»150.

В. Липинський побоювався, що публікація споминів може негативно вплинути на імідж представника династії Габсбургів в українському суспільстві. Вона, на його думку, могла викликати у читачів враження, що автор вже відіграв свою роль в історичних подіях. Слід також враховувати, якої ваги надавав В. Липинський ідеологічному використанню гетьманським рухом таких понять, як історичний міф або історична легенда. Вихід у світ споминів міг знищити «устну легенду, яка єсть з-поміж всіх нематеріальних чинників одиноким дійсно творчим чинником у всіх великих історичних подіях». — пише він Габсбургу. «Легенди-ж творяться тільки ділами, — зауважує В. Липинський, — а ви їх за собою маєте»151.

У квітні 1920 р. монархісти-гетьманці, як відомо, реорганізувались в Український союз хліборобів-державників (УСХД), до якого поряд з колишніми хліборобами-демократами ввійшли й деякі інші консервативні українські групи. Наприкінці квітня — початку травня 1920 р. між УСХД і гетьманом П. Скоропадським була укладена угода, завданням якої було «збудування незалежної, міцної Української Держави». Гетьман П. Скоропадський визнавався «начальним вождем» усіх збройних сил України, який брав на себе обов’язок об’єднання «всіх українських державно творчих елементів». Першим конкретним кроком у цьому напрямку мало стати доручення «начального вождя» «Полковникові Вишиваному під своїм зверхнім проводом окрему військову операцію в Галичині»152. Ерцгерцог увійшов до законодорадчого органу УСХД — Генеральної ради (передувала Раді присяжних). Важко сказати, які конкретні монархічні «розв’язки» могли чекати у перспективі Вільгельма Габсбурга. В угоді чітко зазначалось, що державна організація в Україні буде вважатись остаточною, коли вона завершиться «коронаційним актом», а на роль українського монарха висувався «начальний вождь» збройних сил України, тобто Павло Скоропадський. Для здійснення цього завдання обидві сторони зобов’язувались «вжити всіх наших впливів»153. Указаний документ був підписаний В. Липинським, С. Шеметом, О. Скорописом-Йолтуховським, Д. Дорошенком та А. Білопольським від Союзу гетьманців-державників та «по призначенню» П. Скоропадського — його довіреною особою, полковником Г. Зеленевським154.

17 червня 1920 р. Д. Дорошенко повідомив В. Липинського, що він їздив до Mariazell до ерцгерцога, «щоб передати нашу постанову. Про неї я ще перед тим сповістив п. Полк, устно через п. Л. (Е. Ляришенка. — Авт.) і тепер тільки докладніше з’ясував йому наш погляд. Він те прийняв до уваги»155. Популярність В. Габсбурга у поміркованих колах українського політикуму зростала одночасно з піднесенням політичного впливу гетьмана. У листі до Є. Чикаленка 21 травня 1920 р. О. Скоропис-Йолтуховський характеризує В. Вишиваного і П. Скоропадського як «людей державотворчих, національно абсолютно певних… які не є ані денікінцями-зубрами в соціальних справах, ані флюгерами без ґрунту, як Винниченко й Петлюра, і тому ми вступаємо тепер, договорившись з ними, що прийшов час для дійсно творчого виступу, на шлях підготовки ґрунту для нього»156.

У свою чергу Є. Чикаленко, негативно оцінюючи політичну діяльність П. Скоропадського, характеризував В. Вишиваного як діяча, «про якого ми нічого, крім доброго, не знаєм…»157. Причому популярність обох діячів не обмежувалась емігрантським середовищем. У листі до В. Липинського Є. Чикаленко, посилаючись на інформацію від свого сина Петра, який перебував у той час в окупованій більшовиками Україні, говорить про падіння популярності С. Петлюри і зростання інтересу до П. Скоропадського і В. Вишиваного158.

Персоніфікація Павла Скоропадського мала, зрештою, перекрити шлях усім іншим претендентам на монархічну владу, оскільки пов’язувалась з особою, легітимність якої визначалась його перебуванням на гетьманстві у 1918 р. Водночас співробітництво з В. Вишиваним повинно було нейтралізувати ті деструктивні політичні групи, для яких прапор монархізму був прикриттям здійснення власних амбіційних планів.

Проблема персоніфікації українського монархічного руху була однією з найскладніших для політиків консервативного напрямку. «Ми балакали з Трековим, і з Вишиваним, і зі Скоропадським, — писав О. Скоропис-Йолтуховський Є. Чикаленку, — балакали не од нічого робити, а справді шукали творчих державних сил і перше місце на нашім трагічним безлюдді одвели