Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс

Низи та мідли середнього класу називають своє житло «домом» чи «нерухомістю» («home» чи «property»), а класи ешелоном вище — «будинком» («house»). Дім простої людини має «патіо» («patio»), а в тих з верхів — «терасу» («terrace»). «Дома» («indoors») — так каже робітничий клас, коли щось забуто «вдома» («я забув дома» або «моя жінка дома»). Список можна продовжувати і продовжувати, адже класовість проникає у кожнісінький аспект життя англійців. Чи не в кожному розділі на вас чекатимуть все нові й нові вербальні — та й десятки невербальних — класових індикаторів.

Правила класового бунту

Без сумніву, наша класова стурбованість нікуди не зникла, але в часи «політкоректності» ми все більше її соромимося, зі всіх сил намагаючись заперечити чи приховати. Особливо потерпають середні класи, а добропорядна верхівка середнього класу — і поготів. Вони швидше руку собі втнуть, аніж назвуть когось «робочим класом». Вони сховаються за ввічливим евфемізмом, наприклад, таким, як «малозабезпечені», «ті, кому пощастило менше», «простий люд», «менш освічені люди», «простолюди», «любителі жовтої преси», «сині комірці», «державні школи», «муніципальне житло», «масовий» (іноді, без зайвих свідків, вони можуть вжити і не дуже ввічливі евфемізми на зразок «Шарон і Трейсі», «Кевіни», «Дядько з Ессекса» («Essex Man») та «Дядько на Форд-Мондео» («Mondeo Man»).

До болю тактовна верхівка середнього класу цурається навіть самого слова — «клас». Його заміняють на нейтральне — «бекграунд»: і я при цьому завжди собі уявляю, як хтось вигулькує з нетрів Ловрі Стріт чи сходить із аристократично-вишуканої картини Гінзбура чи Рейнольдза — залежно від того, хто на якому соціальному «бекграунді» зріс. (З контексту завжди все зрозуміло: «Та чого можна очікувати з таким бекграундом», — це про нетрі Ловрі; «Ми хочемо, щоб Саскія та Фійона зростали з дітьми із однаковим бекграундом», — це про тих з картин Гінзбура та Рейнолдза).

Завуальоване інакомовлення цілком зайве, адже робочий люд не має проблем із словом на «к» і не має нічого проти такої назви. Аристократам теж не так пече і болить класове питання. Ні, річ не в тім, що низи та верхи менше переймаються питанням класовості, аніж середній клас — вони не соромляться дивитися правді у вічі, ото й усе. До того ж вони не ділять суспільство так тонко на проміжні підкласи — їхнє уявлення про ієрархічну систему простіше і не таке хитромудре, як у середнього класу. У них класовий радар налаштований на розрізнення всього трьох класів: робочого, середнього та вищого. Правда, іноді буває поділ всього на два класи: робочий клас ділить суспільство на «ми і випендрьожники», а вищий клас — на «ми і плебз».

Ненсі Мітфорд з її бінарним поділом суспільства на «верхи» й «неверхи» («U and non-U») якраз є чудовим прикладом поділу, який не проводить градації між низами, мідлами та верхівкою середнього класу. А про зовсім мікроскопічні відмінності між, скажімо, двома типами верхівки середнього класу — «впевненою, добре влаштованою» та «межовою, бентежною» — то й зовсім всі забули, крім самого, вкрай вимученого, середнього класу. І ще цікавських антропологів, які всюди пхають свого носа.

Лінгвістичні коди та англійськість

Гаразд, то що ж ми довідалися про англійців з лінгвістичних кодів? Соціальна ієрархія та індикатори соціального статусу є в усіх культурах; то чим же, окрім, либонь, непомірної класової стурбованості, відрізняється саме англійська класова система та її індикатори?

Почнімо з того, що соціальні класи в Англії, як ми тут з’ясували під час аналізу лінгвістичних кодів, ніяк не стосуються питання грошей і дуже мало — професії. Лише мова має значення. Особа, яка говорить так, як говорять у вищих колах, і яка має той самий лексикон, буде зарахована до вищих кіл. І не має найменшого значення те, що він чи вона гарують по-чорному за копійчану зарплатню і мало не бідують у голодранській муніципальній квартирці. Вони можуть взагалі не мати дому, роботи і ледве зводити кінці з кінцями. Те саме стосується особи, яка говорить як робочий клас — диван називає канапою, а денний прийом їжі для неї «dinner» — то її зарахують до робочого класу, навіть якщо мова йде про мільйонера у велетенському заміському маєтку. Є ще інші класові індикатори — вміння одягатися, вибирати меблі, декор, автомобілі, домашніх тварин, книжки, хобі, їжу та напої — та мова все-таки залишається найшвидшим та найлегшим способом дізнатися «хто є хто».

Те, як високо ми цінуємо мову, вказує на ще одну характерну віху англійськості — любов до слова. Віддавна відомо, що англійська культура — радше вербальна, а не візуальна. Її міць не так в музиці чи інших формах мистецтва, як у літературі. Також ми не особливо «тактильні» і не дуже «тілесні» — ми не вельми любимо дотики і жести, натомість покладаємося більше на вербальну комунікацію. Слово — наш улюблений посередник. Тож цілком зрозуміло, що саме на нього ми покладаємося, коли подаємо чи розпізнаємо класові сигнали. Ми не вважаємо маєтність та професію класовими індикаторами, ми уповаємо на мовні паролі — у купі це вказує на те, що наша культура не є метрократичною. Вимова і лексикон вказують лише на те, ким ви народилися і де зростали, а не те, чого ви досягли завдяки таланту та праці. І чого б ви не досягли, ваше місце у класовій ієрархії завжди визначатиметься мовою. Хіба видресируєте вимову та лексику, притаманну іншому класу.

Виняткова складність лінгвістичних правил привідкриває нам інтригуючу хитромудру природу англійської класової системи. Усі ці ходи та нюанси відмінностей дуже скидаються на дитячу гру у змійки-драбинки — тільки от дряпатися вгору слід по класовій драбині. А правила класового бунту — це демонстрація того, наскільки англійці вразливі у питаннях класу. Особливо від цього потерпає середній клас. Та, так чи інакше, «класовий свербіж» зачіпає усіх і кожного з нас — більшість з нас просто прикидається, що класової диференціації не існує, що вона вже в минулому або, як на те пішло, що особисто ми ніколи не мали ані найменших класових упереджень.

І так ми плавно наближаємося до ще однієї віхової ознаки англійськості — лукавства. Не те, щоб ми благочестиво заперечували зацикленість на класовості з метою ошукати усіх навколо, ні — це більше скидається на спробу самообману. Я, мабуть, назвала б це спробою масового самообману. Щось мені підказує, що цей особливий, суто англійський вид лицемірства вигулькне ще не раз, ба, він навіть може виявитися тим, що ми шукаємо — «визначальною прикметою» англійськості.

НОВІ ПРАВИЛА РОЗМОВ: МОБІЛЬНІ ТЕЛЕФОНИ

Несподівано мобільні телефони з’явилися чи не в кожного англійця. Це нова технологія, і етикет користування телефоном — коли, де і як — ще не утвердився. Нам доводиться «вигадувати» та опрацьовувати ці правила в режимі живого часу. Нам, соціологам, навдивовижу цікаво за цим процесом спостерігати, адже не часто щастить вивчати процес становлення неписаних правил. Ось подивіться: я з’ясувала, що більшість