Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
«Вівсянка, сер», твідовий костюм, чай рівно о п’ятій, вишукані манери, аристократизм, снобізм, незворушність, гіперпунктуальність. Які ж насправді англійці?
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Кейт Фокс
Спостерігаючи за англійцями
[Передмова до українського видання]
Неписані правила і як їх все-таки написати
Чи доводилось вам у товаристві з багатьох іноземців в далекій країні співати пісень тільки тому, що ви українка, а українці всі гарно співають? Скажіть, а до того, як ви почали подорожувати світом, як саме і чому ви уявляли собі типових італійців, японців чи єгиптян? Ну, якось таки уявляли, і дуже може бути, що визначення італійськості чи єгиптянськості складалося завдяки стереотипам, в них завжди є частка правди.
Кейт Фокс, професійна антропологиня в другому поколінні, народжена і вихована в Англії. Але «Спостерігаючи за англійцями» не назвеш науковою розвідкою. Скажемо, це книга антропологині у відпустці. Вона поставила собі те саме зачароване питання: по чому можна безпомильно упізнати англійців? Чи є якась формула, якийсь секретний складник? А якщо переві(т)рити стереотипи і надати їм нового дослідницького сенсу? І як заправська експертка десять років потроху вчащала до різних кафе і пабів, ставала у черги і намагалася просковзнути без черги, наступала людям на ноги й не вибачалася, щоб зловити їхню спонтанну реакцію, заходила в гості та спостерігала своїх земляків у робочих ситуаціях і приватних стосунках, не вимикаючи внутрішнього антрополога, не втрачаючи здатності голосно сміятися і не гублячи за надміром деталей щонайпершої думки: що ж відрізняє англійців від інших і робить їх такими англійськими?
Насамперед скромність, вимога чесної гри і почуття гумору. Але її коротка відповідь: парадокси. Так, англійці здебільшого дуже милі, але погано соціалізуються. Вони вміють дружити, але не вміють знаходити друзів. Половина з них антироялісти, однак англійське суспільство було і залишається наскрізь ієрархічним і класово розшарованим. Їхня надмірна обережність і вразливість може враз обернутися гримасою циніка і виглядати відштовхуюче. Вони гостро іронічні, але це не напад назовні, так промовляє інстинкт самозбереження. Вони дійсно мають пунктик на «гніздуванні», і власний дім для них стає всім найкращим — емоційною прив’язкою, місцем безпеки і святого спокою, символічним капіталом, а його невпинне вдосконалення і догляд за маленьким городчиком за живоплотом — то ключове англійське хобі. І все ж таки вони залишають багато сміття в публічному просторі і неохайно їдять на вулицях.
Інакше кажучи, маленькі теми, на які Кейт Фокс подрібнює великі сюжети англійського повсякдення, наче фіксує їх на полароїдні знімки і дає нам у руки як прямі докази: ну ж бо, впізнайте, ось як це зазвичай у нас, англійців, виглядає (розмовні коди, дрескод, дорожні правила, їжа, флірт, секс, ритуали переходу в новий статус). І розмови про погоду, які насправді посилають сигнал: «Поговори зі мною, я теж хочу з тобою поговорити». Ви довідаєтеся про рефлекс вибачення, правило іронічного гнома і основи англійської параноїдальної пантоміми. Загалом, міміка та засоби порозуміння без слів — недооцінений ресурс при вивченні англійської як іноземної, а даремно.
Є ще один вимір, про який у цій книзі прямо не йдеться. Над своїм упізнаваним колективним «ми» спільноти починають міркувати і побиватися, коли ця самозрозуміла формула спільності розмивається, опиняється під загрозою. Коли Лондон сприймається не стільки столицею Об’єднаного Королівства, скільки глобальною столицею найбагатших і найупослідженіших мігрантів — офшорних олігархів та трудових іммігрантів з колишніх британських колоній і відсталіших країн Європи, Азії і Африки. Тому ця книжка, написана на самому початку 21 століття, розкаже вам дещо і про глибинні емоції, які помножилися і набули політичної ваги в час Brexit-y.
«Спостерігаючи за англійцями» — це славна підготовка перед мандрівкою до Англії, з тим, що ви розумієте, наскільки живе життя розмаїтіше, ризикованіше і не стоїть на місці. В оригіналі ця книжка Кейт Фокс витримала вже три перевидання. Вона пізнавальна і для англоманів, і для англофобів, бо, гортаючи її, ви впізнаєте багато свого і те, що Кейт називатиме суто англійським, вам схочеться визнати суто нашим. Тому що схожу за жанром книжку з подібною самоіронічною дистанцією варто б скласти і про нас, а іскристий шампанський переклад Марти Госовської дає приклад мови, якою це все слід написати. Зізнайтеся, ви теж уже багато років спостерігаєте за…?
Ірина Старовойт,
перекладачка, літературознавиця
[Вступне слово]
ДОМАШНЯ АНТРОПОЛОГІЯ
Я сиджу в пабі неподалік станції Паддінґтон і міцно стискаю маленьку склянку бренді. Це лишень о пів на дванадцяту — ранувато для випивки, та цього разу алкоголь — це частково винагорода, а частково — фронтові п’ятдесят грам для відваги. Винагорода — бо я щойно мала виснажливий ранок і мусила навмисно-випадково штурхати людей, аби порахувати, скільки з них скаже «Перепрошую»; фронтові п’ятдесят для відваги — бо мені час повертатися на вокзал і впродовж декількох годин безбожно грішити — пхатися без черги.
Я дуже, справді дуже не хочу цього робити. Я хочу вдатися до свого звичного методу: хай би мій довірливий асистент ламав священні секретні правила, а я б собі спостерігала з безпечної відстані. Та цього разу я набралася відваги сама стати піддослідним кроликом. Я не почуваюся відважною. Мені лячно. Мої передпліччя вкриті синцями від експериментальної штурханини. Я хочу тут же і зараз же покинути цей недолугий проект дослідження англійськості, піти додому, випити чашечку чаю і жити собі нормальним життям. Мені точно не хочеться ціле пополудня присвятити спробам прослизнути без черги. Чому я це роблю? В чому ж суть цього безглуздого штурхання і прослизання (не кажучи, що й завтра я робитиму такі ж недоумкуваті експерименти)? Влучне запитання. Мабуть, краще пояснити.
«Граматика» англійськості
Нам постійно кажуть, що англійці втратили національну ідентичність, що нема вже такого поняття — «англійськість». З’явилася сила-силенна плачів над цією буцімто кризою ідентичності: заголовки варіюються від тужливого «Хто тут за Англію?» до розпачливого «Англія: Лемент». Впродовж останніх дванадцяти років, досліджуючи різні аспекти англійської культури та соціальної поведінки — в пабах, на кінних перегонах, в крамницях, в нічних клубах, в потягах та на вулицях, — я переконалася, що все-таки «англійськість» існує, а балачки про її загибель — явно передчасні. У польових дослідженнях до цієї книжки я маю намір з’ясувати таємні, неписані правила поведінки англійців і що ці правила можуть розповісти про нашу національну ідентичність.
Головним завданням було відшукати спільний знаменник у правилах поведінки англійців — цей неофіційний поведінковий кодекс, вплетений поміж класові, вікові, статеві, регіональні, субкультурні та інші соціальні зв’язки. Візьмімо, наприклад, учасниць Жіночого інституту та байкерів, з ніг до голови вбраних у шкіряний одяг, — на перший погляд, може здатися, що між ними дуже мало спільного, але, призвичаївшись до «етнографічного засліплення»[1] поверхневими відмінностями, я зауважила, що і членкині Жіночого Інституту, і байкери, а також представники інших груп, усі коряться неписаним правилам — правилам, що визначають нашу національну ідентичність та характер. Вслід за Джорджем Орвелом скажу, що ця ідентичність