Вінценосні розпутниці - Василь Лазарович Микитась
Не менш гнівно картав поет і перекинчиків з українського панства, зокрема гетьмана Кирила Розумовського — фаворита двох цариць, та ту козацьку старшину, яка перебігала на бік царизму й лакействувала перед ним, зрозуміло, не без користі для себе.
У тій же поемі Шевченка «Сліпий» запорожці з осудом говорили про те,
Як Кирило з старшинами Пудром осипалися, І цариці, мов собаки, Патинки лизали!..Ще б пак не лизати! Адже тільки колишньому свинопасу Кирилові Розумовському монархині одміряли десятки тисяч десятин землі з 25 000 кріпаками на них, а він, ставши графом, гетьманом і фельдмаршалом, у свою чергу ще до «Жалованої грамоти…» роздавав старшині у «вічне і потомствене своє володіння» козацькі землі та вільних селян. Стосовно глумливих слів «пудром осипались», то вони йшли від тодішнього іноземного звичаю носити парики з буклями, що їх обсипали пудрою і які були «нечесані» (мабуть, звідси і «гетьман Нечеса»). Почало рядитися в такі парики й українське панство, що викликало серед народу безпощадне глузування. У поемі «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» про тих вірнопідданих «слуг і підніжок» царів та королів, про «ясновельможних гетьманів» й фальшивих «народолюбців» він саркастично писав:
Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани. Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучче, як батьки ходили.Т. Шевченко не випадково скористався «ліврейною мовою» генеральної старшини, зокрема епістолярієм багатьох гетьманів, які в листах і петиціях польським королям, а потім російським царям іменували себе «нижайшими слугами и подножками». Наприклад, у чолобитній 14 січня 1734 р. імператриці Анні Іоаннівні Данило Апостол підписався «При том… державную Вашего императорского всепресветлейшего величества верный подданый, всенижайший раб и подножок, Войска Вашего императорского величества Запорожского обоих сторон гетман». Й справа була не лише в тогочасному епістолярному кліше, а в самій суті, бо ж виклянчузалися подаяния. За це і картав поет все панство, особливо ж «презавзятих патріотів» типу «потомка гетьмана дурного», кріпосника Петра Скоропадського в поезії «П. С.».
Після скресання й очищення від льоду Дніпра 22 квітня 1787 року знову зігнали киян-зівак на київські кручі для проводжання «августійшої». На Подолі Катерину II зі свитою чекало 80 галер, 3 000 чоловік обслуги та по 12 музикантів на кожній палубі. Найкоштовніше була прибрана галера, призначена для «обожаемой монархини». Грала музика, вірнопіддані чини і натовп кричали «ура», снували з червоними прапорцями більші й менші човни, салютували гармати.
Подорож у «золотій галері» вниз по Дніпру «лютого ворога» України, «голодної вовчиці» Катерини II із численним панством на основі переказів частково також відтворив Т. Шевченко у поемі-містерії «Великий льох». Зокрема, українську привілейовану старшину поет змалював в образі ненависної ворони, яка щедро «шинкувала та кров розливала» своїх же земляків, запродувала ляхам і туркам «вольних козаків», а за царську милість бути дворянами насипала козацькими тілами могили — «бурти на Орелі», виганяла аж до річки Ладоги, гатила українцями болотисті місця на півночі під час будівництва всіляких укріплень і фортець.
Нагадаємо, що про це йшлося й у відомій «Книзі буття українського народу» — маніфесті членів Кирило-Мефо-діївського товариства. Там констатувалося, що «підла німка» Катерина II «доконала козацтво і волю, бо, одібравши тих, котрі були на Україні старшинами, наділила їх панством і землями, понадавала їм вільну братію в ярмо і поробила одних панами, а других невольниками». Тому кирило-мефодієць Шевченко не щадив «своє» українське панство, навіть дрібноликих чиновників із «цинковими гудзиками», які забували материнську мову та по-лакейськи терлися біля імператорського двору. Не схвалював Він і наївну віру простолюдинів у «добру» царицю Катерину II.
Про кількагодинну зустріч у Каневі Катерини II з колишнім коханцем, а тоді вже польським королем С. Понятовським можна було б і не згадувати, якби не одна вельми «пікантна» подробиця. До Києва імператриця з різних причин короля не запросила чи не пустила. Він хотів зустрітися з нею не як король польський, а як «граф Понятовський», певно натякаючи тим на інтимну близькість у молодості, коли німкеня завагітніла від нього. Але звідтоді збігло чверть століття, цариця змінила десятки партнерів у своїй спальні.
Король постійно нагадував про себе. Цариця відмовчувалася. Тоді Понятовський послав Дмитрієву-Мамонову «за заслуги» найвищий польський орден Білого Орла. Катерина II, мабуть, «зрозуміла «натяк» і звеліла Дмитрієву-Мамонову особисто вручити Понятовському «за віру і вірність» оздоблений коштовними діамантами російський орден св. апостола Андрія Первозваного.
Короткочасна зустріч з Понятовським у присутності свити і Дмитрієва-Мамонова була досить офіційною й нагадувала цинічний фарс. Після сякої-такої розмови Катерина II.поспішила розкланятися, і Понятовський лишився біля розбитого корита. Д його свиті імператриця звеліла сипнути всіляких «дурничок» на суму понад 20 000 карбованців. Колишні коші Запорозької Січі «матінка» намагалася подальше обминути, їдучи цугом…
Зовсім іншою, діловою, була зустріч Катерини II в Херсоні з австрійським імператором «Священної Римської імперії» Иосифом II, який приїхав до Росії під іменем «графа Фалькенштейна». Це була запланована, не така вже і таємна дипломатія представників «освіченого абсолютизму» для укладання політичних угод, у тому числі й про розчленування польських земель. Не лише австрійського імператора, а і
