Вінценосні розпутниці - Василь Лазарович Микитась
Вихваляючи на всі лади німкеню — «владичицу россов», перечисляючи її мнимі «щедроти» на благо «підданих» народів, автор силкувався переконати, що «российсках стран царица» — одна добропорядність і благодійність:
Ты всем нам милости являешь, Никто от них не отчужден, Ты бедных, сирых защищаешь И хлеб насущный им даешь…Як же насправді було, якою любов’ю і якими щедротами обрадувала «пібнічна» Мінерва і Астрея Україну взагалі та під час свого тодішнього мандрування зокрема?
Насамперед вояж Катерини II обійшовся державній казні у десятки мільйонів карбованців з кріпацьких кишень — на обслугу, впорядкування фасадів «потьомкінських» (чи «катерининських») сіл навколо тракту, по якому простував царський кортеж, на врочисті зустрічі в містах і селах, на спорудження тріумфальних арок, на бали-маскаради, фейерверки та іншу балаганну мішуру, «її поява була схожа на радісні, позмінні урочистості,— єлейно писав один історик. — Юрми народу оточували карету, воїни в строю зустрічали, дворяни, інші обивателі наввипередки влаштовували пригощання; всюди арки, лаврові вінки, обеліски, освітлення; всюди бенкети, прославлення, милість і задоволення… Кожний день знаменувався роздачею діамантів, балами, фейерверками та ілюмінаціями верств на десять навкруги».
Справді, чиновники імператорської канцелярії везли для подарунків панству тільки золота й діамантів на суму понад 200 000 карбованців. Для губернаторів призначалися табакерки і персні вартістю від 1 600 до 2 700 карбованців; для губернських предводителів — від 900 до 1 400 карбованців; для віце-губернаторів табакерки і годинники від 1 200 до 1 400 карбованців, для городничих і справників табакерки, годинники і персні вартістю від 180 до 300 карбованців. Для особливих дарунків везли дві табакерки по 8 750 і 7 500 карбованців; два персні, оцінені у 4 500 і З 600 карбованців; табакерки з портретами цариці — від З 200 до 6 500 карбованців і т. ін. Натомість про «бідних» і «сірих» в офіційних документах ні словом не згадується, як і про «хліб насущний» для них.
Розіслані Потьомкіним і Румянцевим спеціальні кур’єри давали «височайші» накази місцевій владі зустрічати і проводжати кортеж гарматною пальбою, церковним передзвоном і радісним криком. Як і за Єлизавети, губернаторам, чиновникам та заможним обивателям велено було підносити «владичиці» на коштовних тарелях хліб-сіль, а одягненим у святкові вбрання дівчатам і жінкам кидати на шлях і під карету цариці квіти. Ескадронам гвардійців і драгунів у парадній формі, а також зібраним для цього «малоросійським» полкам наказано було гарцювати на конях і салютувати шаблями, на обличчях виявляти «хвалу сердечну» і повне «благоденство», швидко переміщуватися наперед по шляху прямування карет і створювати ілюзію безперервного тріумфування.
Між іншим, сучасники помітили, що всі спальні Катерини під час поїздки на Україну та в Крим були хитромудро збудовані за єдиним зразком. Біля її величного ліжка обов’язково висіло велике дзеркало, яке могло вільно підніматися та опускатися, а за ним стояло ліжко Дмитрієва-Мамонова…
До Києва Катерина II прибула 29 січня 1787 року. Гї зустрічали «батьки міста», генерал-губернаторство на чолі з П. Румянцевим, свита всіляких князів і графів з дружинами, дипломатичні посланники з Польщі, Німеччини, Австрії, Франції, Швейцарії і навіть з Америки, що прибули до Києва раніше. Гриміли гарматні салюти, ревли ревом дзвони Софії, Лаври, всіх інших монастирів і церков Києва, лилася патока солодких орацій. «Боже мій! — не без іронії занотував у спогадах французький принц де Лінь. — Яка метушня! Скільки діамантів, золота, кавалерій і стрічок! Скільки ланцюжків, чалм і червоних ковпаків, обшитих хутрами і з гострими верхами, що їх носили лезгинці… Двадцять архімандритів (попів. — В. М.) з бородами майже до колін…»
Як і Єлизаветі Петрівні, імператриці від Києво-Могилянської академії було піднесено велику віршову «Оду на всевожделенное и всерадостное пребытие Ея императорского величества, великия государыни Екатерины Вторая, самодержицы Всероссийская, в древнейший и первый российских князей престольный град Киев». Написана вона була цілком пристойною російською мовою під явним впливом одописання Прокоповича, Ломоносова, Державіна та інших поетів. У ній переважають загальні роздуми про велич держави і народу, про героїчні перемоги «Российской силы» на суші й на морі над бусурманами, висловлюється впевненість, що «кровавый Марс» уже не посміє «обнажать свой алчный меч» на православний люд. Є там і бароккові фрази про «кастальські гаї», «Сінайські гори», «лютість Борея», «росския пруды».
Про самий приїзд «самодержицы» у древній Київ-град говориться аж наприкінці панегірика. Зокрема, про бажане сподівання на матеріальну підмогу «российской Паллады» академії йдеться у таких словах
Меж киевских гор насажденный Минервы древний вертоград. Веселием воспламенный. Зрит всех своих венец отрад, В премудрейшей Екатерине Взяв в руки нежны розы ныне, Благоговейный фимиам. Монархинъ своей приносит. Глас лиры стройныя возносит. Глас ко всещедрым небесам…Шістдесятирічна монархиня зі своїми фрейлінами, статс-дамами й, зрозуміло, двадцятидворічним «дійсним камергером» Дмитрієвим-Мамоновим зупинилася в палаці намісника. Три місяці раювала вона в ілюмінованому Києві, три місяці для панства було безперервне свято, три місяці сяк-так перебивалося трудове населення, якого все більше і більше торкався повсюдний голод 1786–1787 pp. А салютні гармати ревли, калатали дзвони, гриміла музика бал-маскарадів, влаштовувалися звані обіди, «царствені» прийоми, лилося річками вино і словесна каламуть вірнопідданих. «Всемудрейшая» після амурних ночей забавлялася грою в карти, лото, шахи, ба навіть
