Михайло Грушевський - Юлія Сергіївна Тагліна
10 липня 1938 року все почалося спочатку – слідство, допити, арешт та ув’язнення. Тільки тепер під пильним оком НКВС була Катерина Грушевська, яку звинувачували в черговій «змові» проти радянського народу. Офіційною підставою для ії арешту і звинувачення в участі в «антирадянській українській організації» стало свідчення К. Ф. Штепи (професора Київського університету, що відвідував Грушевських після 1934 року в Києві, а до того бував і в Москві, виконуючи насправді роль провокатора).
Система ведення слідства та отримання потрібних свідчень працювала безвідмовно: на оригіналах протоколів допитів досі залишилися сліди сліз та крові Катерини, а також її підписи – «докази» її провини. А звинувачували її у всіх смертних гріхах: в участі в «антирадянській українській організації», налагоджуванні конспіративних контактів із Заходом, в тому, що у своїй контрреволюційній діяльності була пов’язана із закордонними націоналістичними організаціями – ОУН і УВО, була серед ініціаторів створення націоналістичної групи в Академії наук, підтримувала інші споріднені угруповання, наукове відрядження в Західну Європу нею нібито цілком було використано «по националистической линии…»
Може, спочатку вона й намагалася заперечувати – але час спливав, і ось вона вже власною рукою писала: «Із самого початку своєї наукової роботи я працювала головним чином над питаннями первісної і української етнографії та українського фольклору, тобто в галузях наук, які неодноразово були ареною гострої ідеологічної боротьби, особливо жорстокої в останній час. У своїй практичній науковій роботі я свідомо і навмисно притягувала контрреволюційні націоналістичні концепції, відкидала наукові обґрунтування низки положень класиків марксизму, зводила наклепи на український трудовий народ і розквітлу за радянської влади його народну творчість під впливом національної політики комуністичної партії, «згідно з директивою Сталіна…»
Чи, може, не сама писала вона ці строки, а вже замучена та знесилена, залякана побоями та принижуваннями, у напівнепритомному стані щось підписувала на аркушах, які підсовували їй наполегливі слідчі, що заздалегідь потурбувалися запастися подібними самозвинуваченнями? Система перемолола дочку Михайла Грушевського. На це знадобилося дев’ять місяців: 15—16 квітня 1939 року на закритому судовому засіданні військовий трибунал Київського особливого військового округу засудив К. Грушевську до восьмирічної каторги, «поражения прав» на п’ять років і конфіскації майна.
На суді Катерина відмовилася від своїх свідчень на попередньому слідстві, заявивши, що низка свідчень «слідством записана не досить вірно» і вимагає додаткових уточнень. Заявила, що до жодної антирадянської організації не входила, ніякої шпигунської роботи не вела та звернулася до трибуналу з проханням посприяти збереженню наукової спадщини батька. Але засідання йшло «без допущения защитников». Військовий трибунал визнав К. Грушевську винною у сприянні антирадянській діяльності української націоналістичної організації з метою «встановлення фашистської диктатури».
Військова колегія Верховного суду СРСР у відповідь на подану апеляцію своїм рішенням від 5 червня 1939 року суворий вирок залишила в силі.
Катерина Грушевська відбувала покарання на Магаданщині. Згідно зі спогадами, на засланні була постійно пригніченою, а людей цуралася. У 1940—1941 роках академік К. Студинський клопотав про її звільнення. Ймовірно, справу К. Грушевської таки розпочали переглядати. Проте в умовах війни про неї вже не згадували. Лише матір побивалася за своєю єдиною донькою, пишучи їй щотижня листи.
Шлях Катерини Грушевської лабіринтами ГУЛАГу був довгим. Були листи до матері, чекання її листів, переживання за долю їхньої домівки, за книжки і рукописи – головне, за здоров’я мами. Та найтрагічнішим було те, як сімдесятирічна мати Катерини, Марія Сильвестрівна, що залишилася в Києві самотньою, билася об лід тієї людиноненависницької системи: спочатку не могла дочекатися жодних відомостей про доньку від тюремних властей, згодом була не в силі полегшити її жахливу долю. А 9 серпня 1938 року був арештований брат М. С. Грушевського Олександр Сергійович.
У відчаї М. С. Грушевська пише у високі інстанції – ЦК КП(б)У, ВКП(б), до Верховної Ради Союзу і УРСР, генеральному прокурору Панкратьєву, Берії, навіть Сталіну, звертається до академіків О. Богомольця і К. Студинського, щоб посприяли розглядові заяв-скарг, допомогли в її жахливому становищі. Вона просить, щоб добитися перегляду справи, хоче врятувати дочку, вирвати її з неволі.
Та найчастіше таки пише Марія Сильвестрівна дочці, постійно шле телеграми, висилає гроші, посилки, водночас не припиняючи клопотань про перегляд справи. Скільки сил вона положила, щоб дізнатися про місця перебування дочки, від якої листів одержує мало (виявлено лише два), скільки пише їй – не дають відповіді архіви, навіть матеріали, що зберігаються в архівах СБУ Відправлені листи до дочки не доходять, не знаходять її на нескінченних етапах, їх ніби навмисно ретельно повертають в Київ, доводячи згорьовану хвору жінку до крайньої розпуки. Гірка іронія долі – ті листи Марії Грушевської, що поверталися з Магаданської області, написані й відправлені протягом 1940 року, збереглися, заховані у ПДІА України в Києві.
Відомо, що в липні 1940 року Катерину Грушевську відправили у Владивосток, де проводили повторне слідство, а в 1941 році перед самою війною вона написала матері, що знаходиться в Москві, була на допиті в прокурора і скоро повернеться в Київ. Проте у зв’язку з воєнними діями її відправили на «жительство» в Уфу. Померла Катерина 30 березня 1943 року в Темлагу.
З архівних фондів і матеріалів КДБ нині повертається сумна історія і гірка правда родини Грушевських, тяжка доля Катерини – чарівної Кулюні. Бо своєю діяльністю, своїм життям Катерина Грушевська заслуговує на те, щоб про неї знали, віддали їй належне, вона вартує доброї пам’яті, як і ії батько.
Чи була смерть Грушевського природною, чи сталася вона з таємного наказу – важко сказати. В усякому разі ця смерть була цілком своєчасною для влади.
Ще у 50—60-ті роки ХХ ст., у період «відлиги», виявилися факти, що переконливо засвідчили: справу «УНЦ» було інспіровано. Наприклад, М. Шраг, колишній член ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), який проходив у справі «УНЦ» і котрому пощастило вижити, 11 березня 1965 р. свідчив: «На слідстві