Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

гетьмана.

Запросив він мене тоді на їх збори селян, що заступали ріжні повіти Полтавщини. Хоч це був вже другий рік революції, але надто ще помалу просякали істоту нашого заможного господаря-селянина її провідні ідеї, посувати їх на справу, що мала підпирати добробут загальний, визначало зворот до старого, бо, в розумінню широких мас, увесь зміст революції полягав у тому, що всі обовязки належало здати до архіву. Авдиторія оживлювалася лише тоді, коли кошовий говорив про те, що буде дано. Але певних успіхів полковник Козинець всеж таки осягнув, граючи більш на образах старовинної козаччини — убранню, праві на зброю і таке инше.

Позитивною стороною козацтва було те, що воно набирало яскраво національних барв. Досить перерахувати призвіща деяких кошових атаманів, щоби погодитися з тим, що гетьман передав цю справу в руки тих, яких болів успішний перебіг національної революції: Гоголь-Яновський — полковник гвардійської артилерії одержав Херсонський кіш, Омелянович-Павленко молодший, командир Лубенських гусарів — Харківський, полк. Козинець — Полтавський. Імена послідуючих кандидатів також говорили про позитивний напрямок праці.

За Козацьку Раду можна було-б сказати, що, за винятком кількох солідних сил, назагал вона була заслаба, а в бою з міністерством — не могла здобути рішучих вислідів.

У мене з дня на день міцнішало бажання прикласти й свої сили для відродження нашого козацтва. Спогади про перше моє перебування на Катеринославщині були добрі й до нового повороту я ставився дуже прихильно. За дивізію я був цілковито спокійний. Вона переходила до рук такого випробованого вояка, яким був полковник Базильський. 11. дивізія могла стати дійсною українською військовою силою.

Розділ ХІ
Побоювання адміністрації перед можливими розрухами в губернії. — Нарада при участи військових. — Вбивство Стешенка

У вересні, як і в попередні місяці, на Полтавщині був святий спокій. Так мені бодай здавалося. I я був дуже здивований, коли одержав таємний припис командіра корпусу прибути на довірочне засідання, що мало відбутися в кабінеті губерніяльного підстарости Ноги. На протязі всього трьохмісячного перебування на Полтавщині, це була перша нагода до безпосередніх звязків з вищими адміністративними чинниками губернії.

Справа полягала в тому, що адміністрація поборювала протидідичівський рух, що почасти розпочався вже на Київщині та Харківщині, в наслідок революційної агітації, а ще більше — в наслідок безглуздої економічної політики самих дідичів. Гетьманат почав прочувати небезпеку. Де-не-де почалися й збройні виступи. Перепадало часами і Німцям, що тоді надто ретельно обстоювали свій престіж й залізною рукою спиняли всі прояви революційного руху.

На цій нараді я почув, між иншим, надзвичайно тверезий голос одного дідича, на жаль, не памятаю його прізвища. На мою думку, він дивився в саму глибину справи. Риба від голови починає тхнути — говорив він. Треба нам поспішати з земельною реформою, бо соловія байками не нагодуєш. Підстароста Нога був типом адміністративного крутія. Одповідав неясно. Почасти погоджувався, почасти ні…

Результат наради: вимога до кадрів, щоб були завжди на поготівлі і могли прийти з допомогою адміністрації на випадок яких-небудь заворушень. Це був одинокий випадок, що сколихнув наш спокій. Він скоро забувся і дні за днями йшли своєю чергою. Як грім в ясний день, прозвучала у нас звістка про вбивство бувшого генерального секретаря освіти на Україні — Стешенка. Полтава використала цей випадок, щоби показати свої патріотичні почуття, які декому здавалися вже надто приспаними. Похорони обернулися в величаву національну маніфестацію. На знак національної жалоби, труну, після козацьких звичаїв, покрили "червоною китайкою", службу Божу правили по українськи. Любов і пошана до покійника зібрали Полтавщину довкола труни небіжчика-людини, одиноким гріхом якої, здається, й була невсипуща служба свойому народові.

Особисто я з усім своїм штабом взяв участь в жалібному поході, бажаючи тим підкреслити, що й залога поділяє сум громадянства, що густими лавами провожало покійного до місця останнього спочинку.

Поза тим, під час мого перебування на Полтавщині національний пульс бився десь по хатках. Трохи сильніше давав він себе відчути в чинности мійської "Просвіти". Два-три маленькі покої, правда, чепурно прибрані, самі говорили за розгін праці. Вистави відбувалися в прекрасному театрі та музеї, що були пихою місцевого громадянства.

Згадаю ще про кадетський полтавський корпус, в якому український рух здавна стояв дуже міцно. Старші кляси цього корпусу, коли Полтавщина була перед загрозою большевицької окупації, не спинилися перед труднощами мандрівного життя, і майже цілком з міста виступили разом з лавами наших військ. Так, я напевно знаю, що в кінно-гарматному дивізіоні полковника Алмазова, в батерії сотника Чернишина, було до 25 юнаків — бувших кадетів Полтавського корпусу.

В році 1929 я зустрівся з деякими з них, як з студентами на високих школах ЧСР.

Розділ XII
Серпень 1918. Мої вражіння з подорожі по центральній частині України. Київ переживає нову весну. — "Гості" й меншости підносять акцію ваховання "единства русской культуры". — Організації в протибою. — "Шептуни" при праці. — Візита у гетьмана

Авдієнція моя у гетьмана ще не була остаточно визначена й через вільний від безпосередніх службових обовязків, я несподівано для себе, вперше від початку революції, знайшов час для хвилевого відпочинку. Я рішив використати його, щоб зорієнтуватися в політичному життю України, тим більше, що перші вражіння з подорожі до Київа казали мені, що у нас сталися поважні зміни й при тому в бік порядку. Повними грудьми всмоктував я в себе ці новітні, такі відмінні від минулих революційних подій вражіння: мені здавалося навіть, що ми переходимо, нарешті, до конструктивної праці.

У Київі, в розмовах із старшинами, що ближче стояли до військового діла, довелося мені почути, що, властиво, Німці стояли на перешкоді нормальному розгортанню арміі; вони виправдували своє становище тим, що не прийшов ще час, що розпропагандовані маси ледви будуть в стані внести потрібний військовий режім. Певні непорушности своєї військової міці, Німці вважали свої сили на Сході Евпропи вистарчаючими для того, щоби бути й тут панами