Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї - Володимир Лис

class="book">Чула я, що людині начебто призначене певне дерево. А я так думаю: душа все ж відчути повинна – яке. І коли збагнеш – то твоє дерево, сміливо приходь до нього, гладь, тулися тілом і душею, свої думки йому звіряй. І відчуєш, що тобі легшає, що тягар, який носила на серці, який ноги, як те кінське путо, спутував, зник, мовби донизу опустився. Легко стане йти, думати й захочеться всейкий світ пригорнути. Про ласку і добре слово

Не скупіться на ласку. Бо часом людина хоче добре слово сказати, а тут-таки згадує: він ци вона мине обідили колись, ци думає: ич, як вирядилася, яка краля, як пава шпацірує, хвіст розпустила, а куди б то? Чого я їй маю казати та за одяг або вигляд хвалити? Обійдеться! Не обійдеться, кажу я вам, теє слово, як дерево, що мало спалахнути, зігріти, – зітліє, зморщиться, стане обвугленим, а затим трухлявим. Бо ни сказане було, ни народилося, а мало би радість принести. А те нисказане слово забирає часточку з вас самих, людина меншає, сама того не помічає, і їй, гляди, їдне, друге ни вдається. Бо сили нима. Помаліла людина.

Дитина

Приходжу в їдну хату, а там дитина плаче, аж заходиться. А мати сварить: «Чого розревілася, як тая корова? Ни плач, а то наб’ю». Оте «ни плач, а то наб’ю» ни раз чути доводилося. Дитина чєсом ще більше плаче, а чєсом аж зіщулюється, бо мати страх прикликала. За плечима в мішку незримому той страх сидітиме. А скажіте-но: «Чого тобі, моє маленьке?» Я було так мамі їхній порадила, а вона: «Так ни з того ні з сього ревисько зачала, з доброго дива». Нє, ни буває з доброго дива, значить, щось засіло в маленькім серденьку. А мо’, воно й каже тим плачем: «Мамо, я є, а ти мене не помічаєш». Помічайте маленьку дитинку. Людинку.

А то я дитинці їхній кажу, на яку мама насварилася: «А ти мамі сонечко подаруй, вона й усміхнеться й сваріння своє забуде, чого гнівалася». «Як то, – каже мала, – сонечко ж на небі, як його подарую мамі?» Я й раджу: підстав ручку, хай промінчик сяде на неї, а ти його мамі занеси, торкнися, на руку неїну той промінчик посади, побачиш, що буде. Дивиться недовірливо, а тоді відбігає. Другий раз я коло тої хати йду, а воно вибігає, саме вже як сонечко: «Бабусю, ви-те правду сказали, помогло, мама мине ще й по голівці погладила». «От бач, – кажу, – а ти не вірила».

Де є Бог

Ни раз я чула од людей, як на Бога нарікають. Жаліються: чого ти, Боже, такую долю тєжкую дав, оно в сусіда й хата біліша, і все вдатніше, а я скіко жили не надриваю, нічогісінько ни виходить. А десь там, далеко, пани й паничі. Розкошують і їдєть калачі, а наша сим’я чорним хлібом та бульбою перебивається.

Я кажу чєсом: а Святе Письмо згадайте. Ісус казав, що шмидше верблюд пройде через вушко голки, ниж багатий до раю втрапить. А мині кажуть: багаті теї вушка обходять. Мо’, й обходять, тико хто скаже, що там у нього далий? В душі, серці й житті…

Якщо ж подумати, то хіба людина живе ни в раю? А рай може бути і в твоїй хаті. Тико посади собі те дерево, з якого райські яблука збиратимеш. На покуть снопа постав, якого кроме тебе нихто ни може вижати. І попробуй небо очима погладити, а воно тибе погладить.

Бог живе у траві й у вітрі, у листочку й тому клаптику неба, що до тибе крізь хмарку дивиться. Говорити з травою і листком – значить тоже говорити з Богом.

Батюшка ото до мине: «Чув, Пелагеє, кажете, що Бог скрізь? А Бог тільки єдин у трьох лицях. На небі він, тому й зветься наш Отець Небесний».

Я йому сказала: «Отче, я простая жінка, й вам видніше. Тико ж так хочиться, аби Бог був і з нами. Од того чогось тепліше стає».

Чула я од старших людей, що посилав Бог свого сина на землю ни тико тоді, як він Ісусом був. А ще ни раз, щоб людей випробувати. Нидарма ж на тих, хто жебрає, в лахмітті ходить, кажуть, що то Божі люди.

Мій старий таких ни любить, кричеть, то лидацюги, нироби. А я так думаю: хіба пуйшов би жебрати, як міг щось робети? То ж нищєсні люде, як то тєжко руку простягати. А як би ще міг Бог людину випробувати? Хіба сріблом-золотом?

Отой Іванька Полапський ходить, копієчку просить. Федько ни привічає його, то я, якось так виходить, що чую, коли він має на хутір прийти, копієчку ци там хліба на стежку виношу. Старий каже: «Ти от йому копійку даєш, а ти йому в очі поглєнь. То ж розумна людина. Хитрий і таких, як ти, дурить». Ой, ни дурить, чує моє серце.

Необхідний відступ

Ще коли ми жили на хуторі, і вже в селі, я час від часу серед інших мандрівних жебраків, котрі навідувалися до села, бачив Іваньку Полапського, як його прозивали, бо був родом із сусіднього села Полапи. І взимку, і влітку ходив у старому суконному пальті, постолах, старій шапці. Завжди просив-співав: «Подайте Христа ради Іваньці копієчку». Брав справді тільки копійки, сердився, коли хтось давав паперового рубля чи й пару рублів. Плакав і казав: «Чого смієшся над Іванькою, хіба ти такий багатий?» Розповідали, що в юності був контужений на Російсько-японській війні і з того часу жебракував, ходячи від села до села. Потім, приїхавши якось у село, почув я, що, коли Іванька помер, нібито в старій хаті, до якої час від часу повертався, знайшли кілька мішків тих монет. Інші казали, що гроші забирала сестра й за них збудувала хату, а ще ходили чутки, що, вийшовши за село, Іванька викидав гроші в річку чи болото.

Я ж хочу сказати, що після тих дідових слів, переданих бабусею, я вирішив придивитися до Іваньки. Пам’ятаю, ранньою весною, ще не зійшов сніг, ми разом із покійним татом різали колоди на дрова. І тут на подвір’я зайшов Іванька. Мені таки вдалося заглянути йому в очі. То справді були розумні світло-сірі очі. Не хитрі, не насторожені, просто очі розумної людини, які дивилися трохи вивчаюче і начеб… Начеб співчутливо. Я (мені йшов тоді сімнадцятий рік, якщо не помиляюся) аж здригнувся. І цей погляд лишився