Аеропорт - Сергій Леонідович Лойко

Він і про любов, зраду, пристрасть, ненависть, лють, ніжність, відвагу, біль і смерть. Іншими словами, про наше сьогоднішнє й учорашнє життя.

Усі герої книги — вигадані персонажі в пропонованих обставинах. Будь-яка схожість із тими, хто жив і живе сьогодні, реальними людьми — просто збіг. Між автором і головним героєм нема нічого спільного, крім деяких випадкових і незначущих деталей.

Однак більшість воєнних сцен і подій узяті з життя й базуються на особистих спостереженнях автора, який провів усю війну на війні й, зокрема, був єдиним іноземним кореспондентом в Аеропорті під час його облоги.

Багато подій зміщені в часі й місці, що не робить їх менш реальними. Крім особистих спостережень автора протягом 2013–2015 років в основу книги, в головній, воєнній її частині, лягли 43 години інтерв’ю з бойовими солдатами й офіцерами, серед яких були й кіборги, котрі до «крайнього» дня захищали Аеропорт і вижили в цій м’ясорубці.

Автор не робить політичних висновків. За нього іноді їх роблять герої, і надалі, сподіваюся, зроблять читачі, якщо вже не зробили й без прочитання цього роману.

Це не хроніка, не розслідування, не літопис. Це художня вигадка, базована на реальних фактах.

Сподіваюся, книга зацікавить багатьох, незалежно від віку й складу характеру. Вона може сподобатися або ні, але хочу вірити, що вона мало кого залишить байдужим.

З повагою та вдячністю до читача

Сергій Лойко

Глава І. Юрчик-Паровоз

15 січня 2015 року, м. Красний Камінь, Аеропорт

У тумані на злітній смузі гарчала й гавкала якась кошлата сіра маса. То здичавілі за час війни, голодні як вовки, собаки рвали на шмаття тіло ще живого (якщо вірити тепловізору з відстані метрів сімдесяти) сепара[1].

Решта вояків відступили ще годину тому, забравши своїх поранених і вбитих. А цього не донесли. Спочатку чути було, як він стогнав, піднімаючи руку так, наче потопав. Тоді затих, знепритомнів. Потім, як поземка, як ординська кіннота, нізвідки налетіла зграя псів. Спершу беззвучно, згодом, учувши кров, із гарчанням, відхаркуючись хрипким зірваним гавкотінням.

Олексій опустив тепловізор — і враз відчув нестерпний біль десь глибоко, під лівою лопаткою. Щось натягнуло і з тріском подерло рукав. Потім другий. Тіло наче різали ножем.

Там, на холодному бетоні, поритому воронками, серед покорченого оплавленого металу лежав не сепар, а він сам. І собаки рвали на шматки його…

— Льошику, Олексонько, вставай, коханий. Ми спізнимося… — Ксюшин теплий рідний голос обійняв його, вирвав із собачих кликів. Він прокинувся. Ковтаючи студене повітря підземелля, ловив відкриттям ротом холодний піт, що струменів із-під каски.

Ксюші поруч не було. Її взагалі більше не було. Чергове безжальне усвідомлення цього непоправного факту накотило хвилею з поступовим оживанням пам’яті. Під темною, з розводами та тріщинами стелею хиталася тьмяна гола лампочка. В такт її амплітуді Олексій почав потроху повертатися до цієї кімнати — єдиного місця, що не прострілювалося крупнокаліберною стрілецькою зброєю, в усьому Краснокам’янському аеропорті (КАПі). Точніше, в тому, що від нього залишалося на середину січня 2015 року від Різдва Христового.

Найсучасніший аеропорт в Україні й один із найкращих за оснащенням у Європі. До речі, зведений лише три роки тому напередодні чемпіонату цієї самої Європи з футболу. Тепер він нагадував Олексію обгризений морськими хижаками скелет динозавра чи левіафана, викинутий на берег бурею невмолимої жорстокої долі.

Комплекс будівель КАПу до війни простягався на десятки гектарів і складався з безлічі конструкцій і приміщень. Їх будували спеціалісти різного рангу й ще за розквіту та розвалу СРСР, і під час подальшого загнивання вже незалежної України.

Усі ці будівлі, включно з «перлиною» Аеропорту — новим терміналом, — були зруйновані безперервними боями й обстрілами так, що КСП — Командний спостережний пункт оборони аеропорту (не плутати з Клубом студентської пісні) — залишався єдиним місцем, де вціліли підлога, стеля й ще сяк-так трималися стіни. Саме всередині цього КСП настало пробудження відомого американського фотографа й колишнього громадянина Росії Олексія Молчанова від короткого болісного забуття.

На тисячі метрів довкруж усе було винищено війною, й іноді Олексію здавалося: це навіть не Сталінград чи Брестська фортеця — це павільйон Голівуду для зйомок чергової стрічки про Другу світову війну. Все навколо було спотворено так вигадливо й креативно, що він не здивувався б, якби раптом з’явився Спілберг із чарівним словом «Знято!». І всі сепари й кіборги вкупі з ними пішли б змивати грим і споживати напої різної міцності. Але Спілберг не з’явився.

Новий термінал, що постав на світ стильним красунчиком зі скла, заліза й бетону, тепер не мав ані єдиного кубічного метра простору, не понівеченого вогнем, кулями, снарядами й мінами.

Дивлячись на стилізовані під апокаліпсис руїни, годі було зрозуміти, як усі ці обгризені нескінченними битвами залізні ребра посадочних рукавів, що розтікалися з головної будівлі, взагалі здатні стояти. Як, власне, і сама колишня будівля. Крізь її пошарпану порожнечу кулі й снаряди тепер найчастіше пролітали, не зустрічаючи перешкод. Якщо, звісно, не впивалися в плоть людей, які вже близько двохсот сорока днів захищали те, що неможливо було захистити та й, за здоровим глуздом, захисту не вартувало.

Годі було осягнути й те, навіщо, заради якої високої стратегічної мети нападники день у день поливали ці прозорі руїни вогнем і свинцем. А потім посилали на забій нових і нових так званих «добровольців», більшість з яких невдовзі поверталася через відкритий кордон на батьківщину в дерев’яних ящиках із грифом «Секретно».

Після десяти місяців боїв, попри численні перемир’я, Краснокам’янський аеропорт лишався тією самою зяючою воронкою смерті цієї безглуздої війни. Воронкою, яка щоденно пожирає, не пережовуючи, все, що туди кидають обидві армії, — танки, бронетехніку й людей, — і постійно вимагає нових жертвопринесень.

Кіборги, як називали їх вороги за нелюдську живучість і впертість, боролися так, наче в цьому проклятому Аеропорті вирішувалася доля війни. Насправді ніхто з них не міг до пуття пояснити, навіщо він проживав тут кожен свій новий день, як останній, навіщо воював так несамовито. Зрештою, якщо відкинути всі штампи й кліше, їхні власні пояснення переважно зводилися до такого: я б’юся, бо я б’юся…

Командування орків (так їх називали кіборги за масову знеособленість, за неможливість зрозуміти, навіщо вони тут і чого добиваються) вважало, що Аеропорт треба взяти за будь-яку ціну, щоби «вирівняти лінію фронту» під час чергового «перемир’я».

Зараз, коли розв’язка невідворотно наближалася, в Аеропорті лишалася просто різномаста